Мені 58 років, я одинока вдова з міста Василівка Запорізької області. 

Перший день війни – це був просто жах. Ми сиділи три тижні в підвалі, а потім - в чому стояли, в тому і виїхали без речей, без нічого. Схватили сумки і поїхали.

Перший раз намагалися виїхати 9 березня. З дев’ятої ранку до шостої вечора сиділи голодні в автобусі й чекали на виїзд. Але дозволу не дали, і о шостій вечора почався обстріл. Люди з двох автобусів потікали по домам, і ми також побігли додому. 

Вже як 11 березня дали дозвіл на проїзд, тоді ще в Кам'янському міст був цілий, так що ми проїхали. 

Звичайно, жах: вісім чоловік було в машині, голови опустили і поїхали з Василівки на Запоріжжя. А по дорозі стояли військові і їхні, і наші. Надзвичайно страшно було, бо по дорозі було дуже багато спалених машин - це дуже тяжко і важко, це просто жах.

Їжі мені вистачало, бо я одна, а медикаментів і хімії чи засобів гігієни не хватає катастрофічно, тому що не підходжу по іншим категоріям.

Я все залишила в окупації. Живу в чужому місті, сплю в чужих кроватях, їм з чужого посуду. Тим паче, що у моєму віці дуже важко знайти роботу.

У мене є рідна сестра і рідний брат, але вони знаходяться в Криму, і я з ними не спілкуюся - через війну. Вона всіх своїх порозкидала по білому світу. За невісткою, свахою і внучком я так сумую, що просто передати не можу. Вже два роки дитину не бачу.