Для мене війна почалася ще у 2014 році. Я мешкав у місті Донецьку, виїхав до Маріуполя. Це місто одним із перших відчуло на собі, що почалася війна. Ми виїхали з Маріуполя, а потім туди повернулися і опинилися в оточенні. 

Назвати труднощами те, що я вдруге покинув свою домівку і виїхав? Це вже стало звичкою. Труднощі – це бачити людей, яким ти не можеш допомогти, бо це тобі не під силу. Те, що люди залишилися безпорадні – ось це труднощі. 

На момент, коли прилетіло в Маріуполі в пологовий будинок, ми з напарником патрулювали місто. І це сталося буквально за пів кілометра від нас. 

Я першим побачив дівчину, якій відірвало ногу. Потім вона померла. Є навіть відео в інтернеті. Це було найстрашніше. 

Перші машини стали виїжджати десь 16 березня. Ми виїхали, добралися до Бердянська. Два дні виїжджали до Запоріжжя. Звичайно, було страшно, але була мета – вибратися звідти. Приблизно 15-18 блокпостів проїхали до Василівки.

Ми рухались на цивільному транспорті. Я їхав на своїй машині. Єдине, що їх насторжило – те, що в нас донецька прописка. Питали: «Що ви тут робили?» Ми вигадували, що мали тут бізнес. У машині нічого не везли. В Одесі живе моя дитина з моєї колишньою дружиною, тому я вирішив  їхати в Одесу.

За весь цей час у мене дві радощі було: звільнений Херсон і Куп'янський напрямок. Оце мене зворушило.

Ми дуже чекали повернення в Донецьк у 2014 році. Я думаю, що це все - всерйоз і надовго, і треба пристосовуватися до цього стилю життя, до обстрілів. Жити одним днем.

Я б дуже хотів побачити Азовське море в Маріуполі. І дуже хотів би піти з друзями на футбол на «Донбас Арену».