В квартирі Людмили від вибуху вилетіли вікна, і їй з донькою та онуками довелось виїхати. Їх житло одразу ж заняли рашисти і влаштували там пост спостереження

Я була на роботі в магазині - почалися вибухи. Нам управителька сказала, щоб зачиняли магазин і йшли додому. Це було 6 березня. Ми жили в дев’ятиповерхівці з моїм чоловіком, донькою, онуками. І ще ми забрали подругу з її сином. Наш найменший син пішов служити, а ще два сини виїхали до війни. 

Ми наділи білі пов'язки і працювали під обстрілами. Світла не було, ми все вносили у список, що люди купували. А потім магазин закрили, і ми сиділи вдома. 

Я переживала, щоб взагалі залишитися живою. Почали літати ракети. У нас дах пробили, саме в нашому під’їзді. 

Син телефонував і казав: «Мамо, виїжджайте з батьком, я вам квартиру винайму». Він в Одеській області служив. Я зібралася, а чоловік не захотів, залишився в Пологах. Я виїхала 7 квітня 2022 року з подругою і її сином. 

На блокпості були проблеми: довелося відвойовувати чужого сина, бо хотіли його забрати. А чоловіка після того, як я поїхала, через місяць забрали і «на яму» кинули. Він чотири місяці там сидів, хоча мені повідомляли, що його вже вбили. А потім він об'явився. 

Зараз у моїй квартирі живуть рашисти. Там у них як блокпост, бо вона виходить на дві сторони. Там балкона і вікон немає. Чоловіка у квартиру не пустили, сказали: «З'явишся у квартирі – тут і залишишся». Він живе в чужих людей. 

Нічого хорошого ми там не бачили. Хоча, коли приїхала сюди, у Запоріжжя, дуже часто на свою адресу чую: «Понаїхали». Я один раз не витримала і сказала: «Спробували б ви там хоч трішки посидіти під ракетами, не знаючи, чи залишитеся живими!» Це було дуже важко. 

Я спочатку виїхала до сина в госпіталь в Одеську область. Жила там з квітня по вересень 2022 року, а потім не витримала. Це такі нерви! 

Він потрапив під обстріл у Миколаєві, лежав у госпіталі. Порушена нервова система. А потім сказав, що до нього повинна приїхати його дівчина. Я все зозуміла і поїхала до дочки. У неї в Дніпропетровській області побула недовго. 

А потім син, який тут, у Запоріжжі, мене забрав і знайшов мені квартиру. Я зараз у Запоріжжі орендую житло. Знайшла підробіток. Зарплата, правда, три тисячі, але нічого. Живемо і чекаємо, коли зможемо повернутися в Пологи.

У мене був племінник, 18 років. Згорів у БТРі під Харковом. Рідний брат мого чоловіка зазнав під Бахмутом такого поранення, що його тепер тягають, він ногами ледве ходить. Багато горя принесла війна.

Мені хочеться, щоб війна вже сьогодні закінчилася. Я хочу повернутися додому.  Не жити як безхатько, а мешкати у своїй квартирі. Хай вона трішки й розбита, але вона моя, зароблена. Хочу спати у своєму ліжку, їсти зі свого посуду. Якщо роботи не буде в магазинах, то буде на будівництві. Треба ж відбудовувати Пологи. Це дуже гарне місто.