Василенко Марина, вчитель, Заклад професійної (професійно-технічної) освіти "Білоцерківський професійний коледж"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій любий краю неповинний!

За що тебе Господь кара?

Тарас Шевченко

Існують події, які ніби перевертають усе життя, примушують зупинитися у нескінченному життєвому вирі й замислитися: «Господи, за що?» А потім розпочинається новий, інший відлік часу, нове, інше життя, постають питання, на які іноді немає відповіді. Рік 2022 розділив життя всіх українців на «до» і «після»… 24 лютого. Четверта година ранку. Я прокинулася від вибуху, потім пролунав ще один… Посипалося скло з вікон, вирвало рами на балконі. Напіводягнені люди вибігали з будинку, якісь перелякані й німі, просто притискали до себе дітей і мовчали.

А в очах – одне запитання: «Що це?» Ніхто не знав. Страх і невідомість. Очі бачили, а  розум не сприймав. Перша свідома думка – тікати!

Я зі своєю родиною виїхала на Закарпаття, до друзів. Ми вже знали, що це – війна і найболючіше – росія. Була можливість виїхати за кордон, але ми вирішили повернутися додому, у Білу Церкву. А далі події розгорталися стрімко і все страшніше.

Буча, Ірпінь, Димер… Сплюндровані, зруйновані, побиті… Над Україною плакало небо, і я вперше в житті написала вірш.

Ні, не вірш, це був крик душі, у якому - невимовний біль і розпач:

Земля здригнулася від горя,

від болю, сліз і від страждань,

коли ці звірі із росії напали

на святий наш край.

Скажіть нам, нелюди,

від чого ви нас прийшли «освобождать»?

Від мови рідної, від пісні,

Від волі, гідності і честі?

Це вам ніколи не віднять!

Ви зруйнували наші села,

Кидали бомби на міста,

Стріляли, різали, палили.

Що ми вам, нелюди зробили?

Мабуть, одне – Вкраїну ми любили…

Я зрозуміла, що це не війна, це – знищення українського народу, яке розпочалося досить давно, просто ми не хотіли в це вірити. І тому не тікати, а боротися треба за свою землю, за Україну, робити, що зможеш, для Перемоги, підтримувати один одного. Моя родина – родина скульпторів. Чоловік і син на прохання п’яти громад Уманщини створили меморіал загиблим воїнам-захисникам, який відкрили у грудні 2023 року в Умані на Черкащині. Зараз вони розписують уламки ракет, створюють патріотичні скульптури і донатять.

А я? Що я можу? Просто викладати фізику? Ні, так не можна. Я – керівник волонтерської команди «Твори добро». Сьогодні наша мета – підтримувати українську армію і донатити.  

Перше, що ми зробили – відвідали поранених у військовому шпиталі. Упродовж 2022-2024 років команда бере активну участь у благодійних концертах разом із муніципальним хором «Від серця до серця», співпрацює з академією пенсіонерів «Золотолітки», на прохання організаторки Лесі Крижешевської підтримує акцію «Не мовчи, полон вбиває!», присвячену військовополоненим полку «Азов». Члени волонтерської команди виступають із віршами на доброчинних заходах міста та благодійних конкурсах. Першого жовтня цього року були запрошені на відкриття пам’ятника Тараса Шевченка у Володарці Київської області. Читали вірші, донатили.

Війна – це ще й іспит на справжній патріотизм. І не всі, на жаль, проходять його гідно.

У червні 2022 року загинув смертю героя випускник нашого закладу освіти Олександр Колонюк. Йому було лише 19. Він віддав своє життя за нас з вами, за щасливе майбутнє наших дітей, за нашу Україну. Там, на Алеї Слави, поховані сотні наших воїнів.

В моєму серці – камінь горя

Так давить, груди розриває…

А сльози висохли давно…

Та треба жити… Треба жити!

І добивати тих нелюдів, оте  …

Сьогодні я не маю страху, розпачу, образи. Я твердо знаю, що маю робити для Перемоги, яка обов’язково прийде, бо в нас живе козацький дух, козацька відвага. І ми – волелюбний народ!

Фізики стверджують, що світло розкладається на сім основних кольорів. Світло наших воїнів має лише три кольори: колір віри, любові і мужності! І тому я впевнена:

Прийде час! І незабаром

Весь світ із нами заспіває

Оте незламне: «Ще не вмерла»!!!

Слава Україні! Слава нації! Смерть ворогам!