Борилюк Дмитро, вчитель, Великомедведівська гімназія Судилківської ОТГ

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кожна людина з моменту зачаття та при народженні отримує свою долю. Вища Сила, «парад планет», банальний збіг обставин – це або інше визначають життєвий шлях та наше майбутнє. Хочете вірте, а хочете – ні. Так само і кожна окрема нація має власну «карму», той вектор руху, за яким їй слідувати: вгору, вправо чи паралельно з кимось.

"Бути українцем – це значить бути постійно в стані доказування свого права на існування", – писав В. Винниченко.

Не маю на меті переказувати болючу історію нашого державотворення та багатостраждальні століття боротьби за незалежність. Суть в тому, що у глибині нашого коріння закладений паросток постійного самовизначення, доведення для інших того, що ти не такий як вони. Дехто відразу сприймає це як належне, погоджується і визнає. А дехто (із-за твердолобості, тупості, глупства або неймовірної жорстокості) не хоче вірити правді, закриває очі на істину або, стиснувши міцно кулаки, лізе бити, трощити, нищити.

Так сталося і з нашою державністю буремного 2022-го. Хоча тяглість даного процесу розпочалася ще задовго до цього року.

Яким виявився мій шлях, коли ця «імперія зла», порушивши всі головні норми міжнародного права, чорною тінню нависла над Україною? Зазначу те (звісно ж, уникаючи расизму, ксенофобії та інших нецензурних речей), що я залишився на своїй землі. Це перше. Хоча можливість та одна пропозиція з-за кордону були. По-друге, не впав у відчай, божевільну істерію чи чорний «сплін», не опустив руки, не зник… Залишаюся на своєму місці, виконую, як на мене, важливу та корисну роботу, працюю, надіюся… Допомагаю військовим, волонтерю, долучаюся до різних зборів та пожертв, як на рівні школи, так індивідуально.

Стараюся, планую, вірю… На мою думку, це є непоганим, оскільки в даному аспекті та ситуації навколо, кращого бути не може.

До добра і світу тягнеться мудрець,

До війни і чвар тягнеться дурень.   

Ці слова написав перський поет Рудакі. Війна – безумовно найгірше зло. Навіть одне, передчасно втрачене життя – це вже велика трагедія. А коли війна тягнеться, тліє, немов мокрий хмиз, місяцями й роками? Немає таких слів, аби в повній мірі передати всю глибину болю, страждань і печалі, які вона несе за собою.

Лишається лише одне: боротися. Міцно зціпивши зуби, залізно стиснувши кулаки, твердо стоячи на ногах. Очистити розум від зайвих, шкідливих думок. Ясний погляд, безстрашні очі та гаряче серце. Ось рецепт, ось – воля і слава.

Нещодавно мені задали таке питання: якби повів себе тоді, коли вони зайшли у двір з автоматом у руках? Приставили його до скроні дитини. Наказали відповідати, показувати, співпрацювати. Як це назвати: колаборація чи виживання? Повірте, складно сказати. І ще складніше дати відповідь на все поставлене вище. Проте я твердо знаю головне – що є українцем та ним залишуся, незважаючи ні на що. Жодна мислима річ не здатна змінити те, що з молоком матері проникло у кров та біжить по венах, змушуючи радісно і щемко битися серце. Veritas!