Гегедош Михайло, студент, Комунальний заклад “Мукачівський професійний аграрний ліцей імені Михайла Данканича” Закарпатської обласної ради
Вчитель, що надихнув на написання есе - Дудаш Марія Василівна
«1000 днів війни. Мій шлях»
Поки людина не здається,
вона сильніша своєї долі.
Еріх Марія Ремарк
Мене звати Михайло. Я родом із Закарпаття, моє дитинство пройшло серед гір та невеличких сіл, де завжди було тихо й мирно. Я виріс сиротою, мене виховує моя бабуся. Вона завжди казала, що головне в житті – залишатися людиною, навіть коли світ навколо змінюється.
Тисячу днів тому наш світ змінився назавжди. Війна прийшла на нашу землю, здавалося, що з нею зникне все, що було знайоме і зрозуміле.
Тоді я ще був першокурсником, мріяв про майбутнє, але ці мрії розлетілися на шматки, як і життя багатьох людей навколо. Проте я зрозумів: хоч світ і став жорстоким, ми маємо лишатися людяними.
У перші дні війни я не знав, як реагувати. Моя бабуся – вже в літах, їй було важко впоратися з новинами, а я, хоча й звик до труднощів життя сироти, відчував себе безпорадним перед масштабом трагедії. Але недовго тривала ця розгубленість. Згодом до нашого ліцею почали приїжджати люди – переселенці зі сходу України. Вони тікали від війни, залишали все, щоб врятувати своє життя і життя своїх дітей.
Серце краялося, коли слухав історію свого одногрупника, який приїхав з Харкова. І тут я зрозумів: я можу цим людям допомогти.
Разом з викладачами ми організували допомогу для переселенців. Хоч я і сам не мав багато, однак ділився тим, чим міг. Допомагав збирати продукти, одяг, медичні засоби. Було страшно від того, скільки людей втратили свої домівки… І я усвідомив, що, навіть не маючи батьків, я все одно маю щось, чим можу поділитися – свою силу, свої руки і готовність допомагати іншим.
В той час ми з друзями після занять працювали у волонтерському центрі: допомагали роздавати гуманітарну допомогу та готували місця для тих, хто приїжджав.
Разом з хлопцями ми допомагали облаштовувати територію ліцею, де встановлювали модульні будинки для людей зі східних областей нашої країни. Це був мій внесок у цю велику боротьбу, і я відчував, що роблю щось справді важливе.
Моя бабуся була горда за мене, хоча й хвилювалася. Вона часто повторювала: «Людина, яка має серце, ніколи не буде самотньою».
Я завжди тримав ці слова у серці, коли бачив обличчя дітей, що приїжджали з батьками, гублячи свої іграшки й дитячі спогади десь там, за обрієм.
Та на цьому моя допомога не закінчилася. Хоча я не міг піти на фронт, то вирішив донатити – перераховувати свої скромні кишенькові гроші на потреби армії. Я знав, що кожна гривня може врятувати чиєсь життя, забезпечити наших захисників необхідним обладнанням.
Донатити – це було моє особисте рішення, бо це давало мені можливість відчувати себе частиною великого спротиву.
Ці тисячу днів були важкими для всіх нас. Я бачив, як люди втрачають не лише майно, але й своїх близьких. У нашому ліцеї багато учнів мали родичів, які воювали, і щодня ми чекали новин. Водночас всі боялися почути про ще одну втрату, яка залишить глибокий слід у серці кожного з нас.
Ми підтримували одне одного як могли, бо це допомагало не втратити віру в майбутнє.
Мій шлях під час війни – це шлях намагання залишатися людиною, допомагати іншим і боротися за свою країну у спосіб, на який я здатний. Хоча я лише сирота з маленького села, проте чітко зрозумів, що важливо не те, звідки ти родом, а те, що ти готовий зробити заради інших.
І зараз, коли я думаю про ці тисячу днів, я знаю одне: ми не зламалися, не втратили віри в те, що перемога буде за нами.
Я не знаю, що чекає на нас завтра, але знаю, що буду продовжувати допомагати, де зможу. Бо навіть у найважчі часи у кожного з нас є вибір – бути тим, хто приносить біль, або тим, хто приносить допомогу і надію. Я обрав друге.