Ворощук Юліана, 9 клас, Могилянівський ліцей Острозької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Данилішина Ірина Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні вже 1001,  чи 1002,  чи 1019… день повномасштабної війни. Я вже й не рахую.

Ми з мамою вийшли із храму , а я все ще ніби чула слова:

Тихо Янгол над світом летів

і згубив ненароком пір’їну.

Вже спустився, підняти хотів,

та побачив в ту мить Україну.

Молиться Янгол за нас,

ця молитва свята не стихає.

На колінах стоїть повсякчас,

Україну крилом захищає!

Пригадую, як мама співала мені цю пісню ще тоді, в перші дні повномасштабного вторгнення, а я, уявляючи великого білого янгола, що закриває своїми крилами наше небо, засинала. Але незабаром розпочиналася повітряна тривога і треба було бігти в укриття.

Мені знову ставало страшно.Здавалося, страх спаралізовував моє тіло так, що я навіть не могла рухатись. Я хотіла  бігти , але ноги не йшли, я хотіла плакати але не могла. І так було під час кожної тривоги.

Проаналізувавши ситуацію, рідні вирішили відправити нас з мамою до Польщі, щоб я трішки оговталась, а там , дивись, і війна закінчиться... Та пробули ми там недовго. Думками ми линули в Україну, адже там залишилися всі рідні та друзі.

Настала весна, а війна все ще не закінчувалась.

Кожен день приносив погані новини. "Вже під Києвом", "масові вбивства в Бучі", "захоплено Гостомель,  "- повідомляли кореспонденти. Коси дибки ставали від почутого. Тоді ми вирішили не сидіти, склавши руки, а діяти! Щось робити ,допомагати, чим зможемо. Я спромоглась перебороти свій страх і ми повернулися в Україну.

З головою поринули в волонтерську діяльність. Плели сітки, варили вареники, пекли коржики... І я старалася всього навчитися та всім хотіла допомогти, але на мене гримали, щоб вешталась під ногами.

Зрештою, я пішла в кімнату і тихо заплакала. Та в цю мить мені здалося, що прилетів Янгол , витер сльози і сказав: " Не плач, моя люба дівчинко, ти ще зможеш зробити безліч добрих справ, ти допомагатимеш людям і всі разом ми неодмінно переможемо".

А потім я сіла і намалювала Янгола та написала листа солдатові. Мого малюнка передали на фронт, а пізніше я дізналася, що цей лист став оберегом знайомого мого татка  Андрія з позивним Патріот.

З того часу і малюю та мрію подарувати кожному оборонцеві  Янгола – охоронця.

До речі, коли дядя Андрій приїжджав у відпустку, то привіз мені маленького живого песика, якого він врятував від загибелі. Тепер цей пес виріс і  став охоронцем  дому та улюбленцем нашої сім'ї. А назвали ми його Патріотом.

На жаль, дядько Андрій пропав безвісти понад пів року тому. Місце його знаходження невідомо…

Зараз осінь 2024 року. З моменту початку повномасштабної війни пройшло більше  тисячі днів. Я вже не боюся звуку сирен, я - сильна, впевнена в собі  і твердо переконана, що ми переможемо ворога, бо з нами Бог і нас та наших захисників охороняють тисячі чи мільйони янголів, а серед них і мій Янгол – охоронець.

Слава Україні! Героям слава!