Бондзюх Дарина, 10 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Луцький ліцей №23 Луцької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Приймачук Тетяна Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна  для кожного стала уроком. Одних вона навчила бути впертими та досягати своїх цілей, цінувати кожну мить з рідними та друзями, інших - починати змінюватись на краще і ніколи не забувати, ким ти є. Мене спочатку вважали зовсім іншою людиною, поки не познайомилися ближче. Я  не хотіла більше ні з ким спілкуватися все, через останні події в моєму житті.

Я закривалася в собі так, що мене переставали впізнавати мої батьки та друзі. Це довго сиділо в моїй голові, і без того забитій іншими думками.

Але я росла і змінювалась. І от мене вже почали помічати  мої викладачі в новому колективі, адже в мене нова ціль - змінитися на краще. Через навчання мені довго доводилось забувати про свої бажання, свої мрії, своє майбутнє. Тому довелося багато працювати.

Від початку війни я перестала висипатися. Я розпочала новий розділ у своєму житті, що ніколи відтоді і не стане, як раніше. Лише через це десь глибоко в моїй занепокоєній душі з'явилась надія.

Після першого року війни я зуміла полюбити ранки і вечори. Ті яскраві заходи сонця і те, як кожного ранку застаю його сонним. Тим, що освітлює чиїсь дні. Я вирішила повторити за цим дійством. Хочу, щоб хтось не забував, що все ж він ще досі живе, тому щоб не втрачав час. Щоб ще встиг прожити ті дорогоцінні миті, хай ким вони будуть створені.

В мене вийшло. Я дозволяю іншим розділити зі мною проблеми, що їх турбують, і намагаюся побільше говорити з цими людьми.

Намагаюся, щоб, незважаючи на важкий стан в країні, вони продовжували усміхатися, насолоджуватися веселощами і жартами. Щоб не повторювали моїх помилок,які майже зруйнували мене зсередини. Щоб все ж пам’ятали про тих, хто не спить ночами і захищає нас. Тих, кому я готова дякувати вічно і щиро. Тим, хто, врешті-решт, кладе голови за мене, тебе, нас…

Другий рік війни… Я виросла раніше, ніж думала. Глибоко в душі десь з'являлася тривожність, але, на щастя, я навчилася з цим справлятися. Поборола багато своїх дитячих страхів, більше не була слабкою маленькою дівчинкою. Я стала розуміти набато більше, ніж рік тому.

Уже майже десятий рік поспіль відвідую гурток  “Конструювання та моделювання одягу”. Завдяки викладачці я знайшла те, що давно шукала - спокій на серці.

Я шила в різних задумах, в радості і в горі. Навіть коли нічого не хотіла - розкролювала нові майбутні вироби і приступала до роботи над ними. Це не тільки відволікає, але й змушує мою душу заспокоюватися.

Я як-не-як рада, що змогла себе підвести на ноги і продовжувати рухатися вперед, розвиватися, знаходити нові спілкування і, найголовніше, знайшла себе. Я тепер знаю, де моє місце.

Знаю, куди завжди так бігла та маленька зеленоока дівчинка, і що вона шукала. “А надія помирає останньою…”