Матвієнко Карина, 9 клас, Охтирська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №6 Охтирської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Субота Валентина Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Що таке війна? Кожен хоча б раз бачив фільми або читав книжки про війну. Проте у фільмах та книжках зображення війни дещо відрізняється, звісно, якщо це не документальні фільми або історичні книжки. В реальності вони приносять лише руйнації та страждання. Змушують людей зневірюватися і втрачати сенс життя. Але ніхто і не міг подумати, що в XXI столітті вона зачепить і нас. Все почалося ще 2014 року на сході України. Багато людей втратили свої домівки, близьких і своє життя. І зараз усіх цих страждань зазнає вся Україна.

24 лютого 2022 рік – переломна дата для багатьох українців, яка зараз асоціюється з найгіршим нічним жахіттям. 

Тоді я була звичайною дівчинкою одинадцяти років. Спокійно жила разом з татом та мамою. Ще за декілька тижнів до 24 лютого я почула, як дорослі говорили про скупчення росіян поблизу кордону нашої держави. Батьки намагалися мене заспокоїти, адже я тоді була ще дитиною. Тим паче, що я завжди була лякливою та дуже боялася таких тем. Я звичайно довірилася їм, але нервозність та страх перед невідомим все ж залишилися.

Ранок 24 лютого для мене починався як зазвичай. Я починала збиратися до школи, хоча і неохоче, бо саме захворіла. Перед тим як остаточно зібратися, я вирішила зайти в соцмережі. Так я і дізналася, що почалося повномасштабне вторгнення.

Ми з мамою почали збирати документи та інші важливі речі. Зібравши все необхідне, ми почали чекати, коли мій тато повернеться з роботи, бо він працює в іншому місті. Ще до його приїзду ми вирішили, що безпечніше буде переїхати до батьків моєї мами, які живуть у приватному секторі. Потім ми вирушили до них. Дорогою до їхнього дому звідусіль було чутно вибухи, через що в мене почала наростати паніка. Вона була неначе бомба сповільненої дії. Спочатку ти її не відчуваєш, а потім вона накриває тебе повністю. По прибуттю до бабусі та дідуся мої батьки поїхали додому, щоб забрати речі, які залишилися та домашніх тварин.

Я дуже хвилювалася за них, тому намагалася зайнятися справами для того, щоб відволіктися. Правда це вдавалося дуже погано. Я не наважувалася заходити в соцмережі, бо дуже боялася.

Тому я лише читала, малювала та грала в ігри. В перші дні було дуже лячно та голосно, тому мені доводилося одягати навушники та слухати музику, щоб не чути цього. Тоді я надіялася, що це все швидко закінчиться, бо не могла досі в це повірити. Але тепер я розумію, наскільки це було наївно, адже це все було лише початком. Через часті вибухи вночі я закачувала аудіокниги на телефон та слухала їх вночі, щоб заглушити звуки. Але однієї ночі через страх була змушена припинити.

Тоді я прокинулася від гучного звуку літака та світла, яке він відбивав на стіни. Пролунали вибухи. Тоді я подумала, що моє життя розділилося на до та після.

Ту та інші кілька ночей я не могла спокійно спати, кожного разу підривалася від різких звуків. Тільки з часом я дізналася, що росіянам не вдалося взяти моє рідне місто, тому вони вирішили скинути на нього авіабомби. Через це воно отримало звання “Місто герой”, але я розумію, якою ціною воно дісталося. Тим часом родичі мого тата знаходилися під окупацією в сусідньому місті. Ми дуже хвилювалися та боялися за них. Через пару місяців, коли частота обстрілів набагато зменшилася, я нарешті змогла без страху вийти на вулицю.

Першого разу було лячно та боляче дивитися на те, що зробили з твоїм рідним містом. До цих пір росіяни не перестають обстрілювати мою область та моє рідне місто.

Через це я знову не можу спокійно поспати або зайнятися справами. Кожного разу доводиться дослухатися до навколишніх звуків. До цього ще додається хвилювання за свого тата, адже він зараз захищає нашу країну. Моя історія майже нічим не відрізняється від історії інших людей, які зазнали страждань від війни. Але вона все ще розповідає про злочини, які коять росіяни на території нашої держави.