Клименчук Софія, 10 клас, Науковий ліцей «Політ» при Обласному коледжі «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А.С. Макаренка» Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Савченко Тетяна Олексіївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це завжди про втрати, переживання, сльози та боротьбу. Особливо для мене – це час переосмислення й дорослішання. Завжди Україна була під злобним натиском навколишнього світу. Тих, кого ми вважали сусідами, навіть нав’язаними «братами», устромляють ніж у спину щоразу. Як промовляють українські приказки, «в очі любить, а за очі — губить».

З 2014 року Росія черговий раз атакує нашу неньку, а у 2022 році війна торкається не лише східних українців, а й усього народу та мене.

Мій шлях розпочався з початком війни — 24 лютого 2022 року. Увечері останнього дня мирного часу в моєму регіону я, як завжди, очікувала від нового дня нічого особливого: уроки, самостійна з математики, музична школа, домашнє завдання, підготовка до сну. Але мій день 24 лютого розпочався о сьомій ранку через голоси батьків й дзвінків подруги.

Моя перша думка була від почутого: «Я рада, що не треба до школи». Чесно кажучи, я не пам’ятаю страху, не пам’ятаю хвилювання.

Війна з 2014-го й останні 1000 днів не завдала особисто мені великих втрат, за що я щиро вдячна Богу. Будучи дитиною у 7-му класі, я не усвідомлювала ще всіх страхіть війни. Я знала, що люди жорстокі й здатні завдавати болю, але й гадки не мала, що я маю робити й відчувати у разі війни.

Відслідковуючи свою життєву подорож із початку 22-го року нового тисячоліття, я багато думала про неї. Вважаю, я почала дорослішати з того дня.

Військові дії, такі як: тривоги, бомбосховище, холодні й голодні дні — почали набувати сенсу, а особливо — згуртованість та дружність нашого народу. У мене ніколи не було бажання переїхати або виїхати звідси, мені подобається, де я живу. Тому я щиро розумію кожного, хто допомагає й бореться за нашу країну. Мої особисті відчуття на старту війни дають мені розуміння — не осуджувати й вірити у тих, хто почав щось робити задля перемоги значно пізніше, так само як і я.

Не приховуючи правди, я бачу, що не всі такі щирі й патріотичні в нашій країні. І з розумінням цього я маю робити висновок, ким є я.

Але згадуючи усі жахливі історії про наших побратимів й військових сестер, про втрату близьких людей, про надзусилля українців і битву щодня, коли ти з ранку до ночі воюєш не лише з особистими проблемами, а й із усіма проти великого ворога, мені просто не залишається вибору. Я люблю нашу культуру, наші пісні й наших авторів, люблю наш ландшафт і український народ з усіма його особливостями. Тому намагаюся підтримувати країну, як можу, у цей важкий час. За моїми плечами не багато дій, але такі є. Наприкінці того й цього року я працювала з командою своїх ліцеїстів у проєкті задля підтримки ВПО. Ми втілювали задум створення місця для дітей і підлітків, де вони можуть проводити корисно час й відволікатися від думок про війну. Від цього проєкту я отримала чимало нових знань та досвіду.

Навіть одного разу як сувенір мені віддали книгу, де були написані історії звичайних людей та їх шлях під час війни. Це було початком моєї діяльності з підтримки українців. Зараз же я маю зв’язок з організатором цих заходів і відповідаю на просьби за потреби.

Підсумовуючи весь мій пройдений путь, я транслюю думку, написану на початку есею. Цей досвід дав мені багато приводів й часу для роздумів. Останні 1000 днів виявилися справді тяжкими, і гадаю, що цей шлях я буду пам’ятати ще довго.