У 2014 році я виїхав з Первомайська Луганської області. Сім років ми прожили в Лисичанську. Виходить, що у свої тридцять років я пережив дві війни. Зараз я обживаюсь у четвертому місті за останні десять років. Без квартири, без машини – нічого не залишилось, звісно.

Перший день повномасштабної війни складно забути. 24 лютого я лежав у себе в ліжку, почався обстріл. Мені потрібно було йти на роботу. Моя бабуся лежала в ковідному відділенні у лікарні, мені звідти зателефонували, попросили її забрати. Я взяв службову машину, і поїхав за бабусею.

У 2014 році через мінні поля ми виїхали у Лисичанськ, винайняли там квартиру. Там був мій другий рідний дім. Його було важче залишати, звісно. 

Коли ми виїжджали уже з Лисичанська, ми їхали в нікуди. У місті на той момент уже були проблеми зі зв'язком. Ми знайшли мікроавтобус, він їхав у Дніпро. Ми сюди приїхали навмання, переспали одну ніч у підвалі якоїсь школи, потім нас знайомі забрали в Полтаву. Але згодом повернулися у Дніпро. Якщо і це місто доведеться покинути, я, певне, вже за себе не відповідатиму. Просто напередодні ракета влучила в житловий будинок, а це в півтора кілометрах від нас.

У Дніпрі мені довелося знову шукати роботу. Нині я займаюсь корисною справою – працюю в міжнародній гуманітарній організації, ми займаємося розмінуванням.

Психологічно найважче бабусі. Їй дуже хочеться додому, а дому немає, і дороги додому - теж. Ми родина, живемо всі разом, тому одне одного підтримуємо.

Коли ми приїхали у Дніпро, нам допомагав Фонд Ріната Ахметова: і пледи були, і медикаменти, і продукти. Я навіть допомагав співробітникам Фонда: розвантажував, розносив набори бабусям по квартирам. І зараз нам надходять дзвінки з пропозиціями про гуманітарну допомогу.

У мене така робота, що падати духом категорично не можна. Я щодня чую сумні історії від людей. Я читаю лекції для людей, які постраждали чи можуть постраждати від вибухонебезпечних предметів. Тому все, що у мене в голові, залишається ще і в душі.

Кожного дня прокидаєшся вранці, йдеш на роботу, повертаєшся з неї, усі живі-здорові і слава Богу. Зазирати у майбутнє у мене поки варіантів немає. Ми справляємося, ми ж молоді. Все має бути добре.