Смолєго Данило Сергійович, фаховий коледж економіки та бізнесу Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, студент 3 курсу ГРС 15

Куратор групи Вікторія Олександрівна

Конкурс єсе “Війна в долі моєї родини"

Всі ми, знаємо, що розпал війни та активні бойові дії в Україні почалися 24 лютого цього року, та насправді війна почалася ще далекого 2014-го року. Звісно, мало хто з нас в 2014 році усвідомлював до кінця, думав про те, що це - війна. Особисто для мене, моє усвідомлення прийшло до мене, коли 24 лютого 2022 року, о 04:33 я сам з вікна побачив, як російськи ракети нищать моє місто, та спокійне мирне життя людей... Коли з кожною ракетою зникло відчуття безпеки та з'явилось відчуття відчаю, бо ти бачиш, як гинуть люди... і не можеш нічого вдіяти.

Думаєте, мені не було страшно? Вже майже дорослому юнаку, який тільки починає самостійне життя?! Мені було страшно..., страшно, що наступна ракета впаде на мій будинок..., страшно, бо я більше не розумів, що буде далі... Я вперше усвідомив, що я можу більше не побачити маму, брата, рідних. Вперше я замислився, що мабуть це - кінець і це - найстрашніше.

Цей перший пекельний день, для нас, став кінцем мирного життя, але став початком боротьби за країну. Війна перевернула з ніг на голову моє життя та моєї родини, наш спокій, наш затишок... наш звичний спосіб життя в мить стали мрією... Підлаштуватися під нову форму навчання мені та брату, влаштуватися мамі на нову роботу, бо більшість підприємств перестали працювати, слідкувати за безпекою, допомогти армії, не панікувати, намагатися жити, бо відносно тихо, але як??? Як так можна жити? Це пекельне життя під вибухи та від сирени до сирени! Це життя між тревог! Думаєте, я хотів такого життя?

Та я більш за все ненавиджу війну!

Я весь час, хочу запитати у росіян: " А ви б хотіли такого життя для своїх дітей, ви хотіли б, щоб їх вбивали? Ви відправляєте свою армію нищити те, що вам не належить, ви відправляєте гинути своїх дітей на нашій землі... Як ви з цим живите? Де ваше сумління?"

Та навряд, я почую щиру відповідь від нелюдей, які звикли нищити чуже життя, та яким просто байдуже на власних дітей, які з покоління в покоління тільки і знають, що зброя найголовніше в житті. Їх байдужість мене приголомшує! Та мене вражає і найбільш приголомшує чуйність, щирість та згуртованість наших людей, шалена мужність та сила наших вояків, згуртованість майже всього світу та багатьох країн навколо нашої біди, та величезна віра, віра в перемогу. Яка обов'язково настане, бо не одна армія в світі не здатна знищити жагу до вільного життя!

Війна - одне маленьке слово з п'яти букв, яке несе собою біль, горе, страждання, яке забирає життя та викарбовує кров'ю нашу перемогу. Кожен з нас зараз найбільше мріє про перемогу, про мир, про вільне, спокійне життя без вибухів ракет та гулу сирен, про спокійний сон, але особисто я мрію, щоб ніколи не гинули люди, мрію про світ без війни, та зброї. Вірю в нашу перемогу, вірю в нашу армію та наших людей, вірю в мир, бо для мене мир - це життя без війни!