Наталія Білик, вчитель
Опорний заклад "Бугринський ліцей" Бугринської сільської ради Рівненського району Рівненської області

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Тема війни – це завжди біль і сльози. Особливо коли вона забирає найрідніших людей. Уявіть собі, що війна увірвалася в кожен ваш день і вкрала вашого найдорожчого – чоловіка, який пішов захищати країну і більше не повернувся. 1000 днів війни стали для мене непросто рахунком календарних днів, а справжнім випробуванням, внутрішнім шляхом боротьби та пошуку нових сенсів.

Перший день, коли  я дізналася, що чоловік загинув, стає точкою неповернення. Відтепер життя ділиться на «до» і «після».

Спершу приходить порожнеча й неймовірний біль, який заповнює кожну клітину тіла, кожну думку. Це болісне усвідомлення того, що людина, яка була частиною твоєї душі, більше не повернеться. Але кожен наступний день – це спроба знайти в собі сили для того, щоб жити далі, хоч і здається, що в цьому немає сенсу.

1000 днів – це неймовірний шлях внутрішнього зростання і боротьби. Спершу йде звичне заперечення, коли розум відмовляється прийняти цю реальність. Війна здається лише жахливим сном, від якого ось-ось прокинешся. Я намагалася повернутися до звичного ритму, виконувати щоденні обов’язки, але з кожним днем розуміла, що той світ уже не повернеться.

Наступним етапом стає гнів – злість на обставини, на несправедливість, на саму війну, що відібрала так багато.

Можливо, це злість на країну, що не захистила, на ворога, на життя, що таке несправедливе. Але з часом приходить усвідомлення, що цей гнів не допоможе повернути втрачене. Тоді ти починаєш шукати нові шляхи, нові сенси, щоб не зламатися під тиском болю.

Пройшовши через гнів, зневіру, розпач, з’являється новий етап – прийняття. Прийняття того, що війна – це невід’ємна частина нашої історії, і що саме завдяки цій жертві чоловіка ти стаєш сильнішою. Кожен день намагаєшся знайти в собі нові сили, щоб продовжити його шлях. Хоча це важко, але пам’ять про його мужність додає мені сили рухатися вперед.

Ці 1000 днів навчили мене розуміти справжню цінність життя. Я навчилася цінувати моменти тиші, моменти, коли можна побути на самоті, щоб пом’янути і подумки поспілкуватися з чоловіком. Друзі та близькі підтримують мене, але я усвідомлюю, що тільки я  здатна знайти справжній спокій. Саме ці 1000 днів допомогли мені усвідомити, що навіть серед жаху війни є місце для людяності, для вдячності, для світлих спогадів про мого коханого Сергія.

З кожним днем я починаю бачити нові сенси в житті. Виникає бажання допомагати іншим – тим, хто також втратив близьких, тим, хто, як і я, несе на собі тягар війни.

Я стала волонтером, долучаюсь до громадських ініціатив, підтримую інших вдів, матерів, батьків. Ці 1000 днів змінили мене і зробили з болю шлях до співчуття й підтримки інших. Я розумію, що найкращий спосіб вшанувати пам’ять мого чоловіка – це жити так, як він би хотів: достойно, сміливо, з любов’ю до людей і країни, яку він захищав.

1000 днів війни – це мій шлях від болю до прийняття, від безнадії до нового сенсу, від скорботи до вміння бути опорою для інших.

Ці дні навчили мене, що навіть коли серце розбите, у ньому все одно можна знайти місце для любові та сили. Вони навчили мене, що навіть після втрати є життя – життя, яке тепер я живу не лише за себе, але й за того, хто віддав усе заради мого з дітьми майбутнього.