Бабець Дар’я, 9 клас, Лебединський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №7 Лебединської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Завора Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це слово, яке викликає біль  у серці й змушує мурах бігти по шкірі. Це страшне слово ми могли почути в телевізорі чи прочитати десь на сторінках підручників, а зараз воно стало частиною нашого життя. Вона окропила кров’ю наш народ і потроху забирає наші щасливі спогади про спокійні дні.

Двадцять четверте лютого стало кінцем мирного життя та початком нової історії. Усе розділилося на до та після…

Ранок, який мав би розпочатися філіжанкою кави та розмовою з подругами, які вже чекали на мене аби піти до школи разом, перетворився на суцільний жах: виття сирени, вибухи, вогонь, сльози та крики. Паніка, яка з кожною хвилиною  росла, розгублені батьки, в очах яких застиг страх. Я ніколи не забуду дорогу до бабусиного будинку, тата, який намагається нас усіх заспокоїти, маму, яка була в повному розпачі, молодший братик із сльозами на очах.

Ті перші дні закарбувалися в пам’яті навічно. А що буде далі?

До повномасштабного вторгнення, я проживала в Херсонській області, у мальовничому селі Антонівка, яка з перших днів війни і до сьогодні перебуває в окупації. Поки ворог топтав і топче ногами нашу рідну землю, люди об’єднуються  й намагаються  допомагати один одному. Сміливість деяких вражала і змушувала моє серце завмирати.

У той час навіть дихати було важко, здавалося, ніби крижані руки тривоги стискали шию, намагаючи задушити.

Я ніколи не могла подумати, що не зможу гуляти рідними вулицями. Чим більше жила в цьому кошмарі, тим впевнено розуміла, наскільки важливим для мене є звучання нашої солов’їної мови, читати й писати українською -  це допомагало повернутися в ті щасливі дні, коли в селі лунав дитячий сміх і народні пісні.

Поступово життя почало відновлювати свій швидкий ритм, не дивлячись на те, що ворог продовжував утискати й жахати народ.

Завдяки рідним людям, які були поруч, я стала почувати себе краще. Час невпинно летів, а мені дедалі частіше снилося мирне майбутнє нашої країни. Невпевненість у завтрашньому дні все ще неймовірно лякала.

Усі плани були зруйновані, а будувати нові  страшно.

І ось прийшла осінь дві тисячі двадцять третього року. Розмови про виїзд із окупації все частіше лунали в стінах нашого будинку. «Поїхати з рідного дому? Покинути все, чим ми жили всі ці роки? Хіба таке майбутнє я собі уявляла?» - слова матусі, яка все життя прожила в цьому раю. Я чула сотні історій від людей, які покинули свій дім, або, навіть, лишилися без нього.

Кожного разу на очі наверталися сльози, але в моїй душі жевріла надія, що мені ніколи не доведеться відчути щось подібне.

Жовтень. Настав останній день перед від’їздом. Увесь день я щось робила, намагалася не лишатися без діла, тільки так мені вдавалося тримати себе в руках і не падати духом. Вечір підкрався непомітно. На вулиці вже стемніло, але ми з Вікторією все ходили нашою вулицею. Було дуже боляче проходити повз місця, де я провела все своє дитинство. Не готові попрощатися так рано, не знаючи, коли зустрінемося.

Ми обіймалися й плакали. На вулиці ставало все прохолодніше, а ми продовжували обійматися.

Минула ніч і настав ще один тривожний ранок. У момент прощання з рідними, мені здавалося, ніби від серця відривають шматок, без якого існувати майже неможливо. Довга дорога, втома, тривожність, і, ось, нарешті, я почуваю себе в безпеці, а люди у військовій формі не викликають страх.

Пройде ще багато часу, перш ніж я зможу вимовляти слово «дім» спокійно, без сліз.

Тисяча днів війни – це три роки. Тисяча днів боротьби за рідну землю і волю. Два роки - мій шлях, яким я йду з надією, що зовсім скоро писатиму не про жахливі реалії війни, а про мир, який ми всі чекаємо. І нехай ці тисяча днів будуть останніми в житті кожного Українця, який із нетерпінням чекає почути найзаповітніше слово – ПЕРЕМОГА.