«Цінне наше життя. Нічого більше. Ні квартира, ні майно»

Коли Донецький аеропорт обстріляли вперше, здається, в перших числах червня, ми тоді виїхали. Чули бахкання. Подружці зателефонувала, вона живе біля Путилівського, у неї сусід загинув там якраз, в аеропорту. А я одна, дитина в мене одна, і повторити долю сусіда дуже не хотілося.

Зібралися і просто виїхали, бо цінне наше життя. Нічого немає цінного більше. Не цінна ні квартира, ні майно, нічого. Цінне життя. Тобто вивозила себе, дитину, тому що є я, і є дитина, більше нікого. Зібралися і виїхали.

Двокімнатну квартиру я в Донецьку залишила, друзів залишила, багато чого. У мене там був ремонт, великогабаритна квартира в новобудові з ремонтом, меблями, з усім.

У Артемівськ приїхала, тут у мене рідні, близькі: мама, тато і брат. Є кому мене підтримати у важкій ситуації, не залишилася б одна. Був куплений цей будинок без ремонту. Заселилися, опалення зробили. Ванну ставили біля грубки спочатку. Зараз трішки побут налагоджується. І вода вже є.

Я живу з городу й отримую допомогу гуманітарну. Це продукти, крупи, каші. З пенсії дитини я сплачую комунальні.

Так як у мене тут свій будинок, то адресну [допомогу] мені держава не сплачує, не належить за законом. Субсидію теж. Пішла за субсидією, сказали: «Не належить, ви тут не прописані».

Ось ми й живемо тільки на пенсію.

Як в соцзабезі мені сказала одна, не для камери: «Навіщо ви купували цей будинок? У вас би виплат було більше». Я кажу: «Поверніть все [що було] до війни. Я не прийду у ваш соцзабез. Я не прийду до вас ні за адресною, ні за субсидією».

Син захворів, два роки і вісім місяців йому було. На грип захворів дуже, і грип дав ускладнення – бронхіт і однобічне запалення легень. Нейрохірурги мені потім сказали, що пухлина мозку була вроджена, і вона почала прогресувати після грипу. Ми оперували, після операції 19 діб реанімації та інвалідність.

Він розуміє все, розумово повністю нормальний. Єдине – фізичні проблеми, він і говорить погано, і рухається погано. Він почав потроху вимовляти слова, намагатися. Ми в реабілітаційний центр їздили до війни. Потрібна операція на тазостегновому суглобі, йому потрібно ставити пластину.

Мрію, щоб дитина моя була здорова, щоб був мир.

Тому що треба робити МРТ, уже два роки минуло, ми контролюємо пухлину. Я його люблю. Я йому кажу, що Бог його любить, що він буде ходити. Я вірю, що він буде ходити.