Зінченко Наталія, 11 клас, Опорний заклад "Торецька ЗОШ І - ІІІ ступенів №6" Торецької ВМА Бахмутського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Митрофанова Оксана Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни? А мій шлях починається в далекому 2014 році, коли окупували рідний Торецьк, коли на вулицях уперше з’явилася бронетехніка, коли від градів здригнулася земля.

Місто звільнили влітку 2014. Жити в прифронтовій зоні нелегко, через бойові дії, постійні вимкнення світла, відсутність питної води та опалення, але з часом пристосовуєшся і… живеш.

Я завжди буду пам'ятати, як батьки чергували вночі аби не пропустити обстріл і вчасно спуститися до підвалу. Деякий час ми навіть спали в теплих речах, а на порозі дому стояла валіза з документами. Тоді наше місто стало прихистком для переселенців. Моя родина також надавала допомогу біженцям з Горлівки. Час ішов, інколи ставало «тихіше».

Люди не думали, що колись їм доведеться пережити ще гірше жахіття: втрату домівки,  роботи, близьких людей.

Хотілося більше не згадувати ті страшні події, які забрали  дитинство. Мені, тоді ще п'ятирічній дитині, довелося швидко подорослішати. На кожен свій день народження, задуваючи свічки, я загадувала лише одне бажання: " Хочу, щоб  був мир!"

Ранок 24 лютого 2022 року. Прокинувшись, почула як завжди далекі вибухи. Ці звуки стали звичними, я навіть не одразу збагнула, що не так. Але коли гучно «бахнуло»  десь поблизу, стало моторошно.

Батьків удома не було, довелося будити сестру і спускатися в підвал самотужки. Я нічого не розуміла, мала плакала. Одна лиш думка крутилася в голові: "Знову…"

Ситуація ставала все напруженішою: продуктів у магазинах  поменшало, ціни злетіли неймовірно. А черги до єдиного в місті банкомату та АЗС - з кожним днем зростали: вони були такі, що легше назвати їх кілометраж, а не кількість людей чи машин. А стояти там дуже небезпечно. Уже в лютому зовсім відключили воду, за кілька тижнів – газ, світло періодично вмикали, але ненадовго, бо щоразу перебивали електромережу.

Ми поїхали 9 квітня 2022 року. Тоді я в останній раз була вдома. Збираючись,  не хвилювалася, не було тривоги.

Прощальні хвилини просто сиділа і вдивлялася у свій рідний будинок, нашу дівочу кімнату: хотілося все запам'ятати таким, яким воно було. Батьки планували швиденько повернутися, не вірилося, що поїдемо так надовго. Я була впевнена, що за декілька  тижнів ми знову будемо вдома, і все стане до ладу.

Починати нове життя завжди складно, особливо, коли довелося покинути домівку за таких обставин.

Нове місто мені сподобалося, але я постійно згадувала Торецьк, порівнювала та шукала щось знайоме, як у нас. Неймовірно вдячна людям, які нам тоді допомогли. Добрих людей у світі набагато більше! І підтримка в складних ситуаціях життєво необхідна для нас, переселенців, вона важливіша за будь-які гроші. У нас життя потрохи налагоджувалося. А вдома  продовжувалася війна.

Улітку 2022 зруйновано мій дім. Пряме влучення… Боляче… немов вирвали частину серця. Я плакала. Одне питанням кружляло навколо: "За що?"

Не могла усвідомити, здавалося ніби це страшний сон, і він ніколи не закінчиться. Відтоді мій стан погіршувався, постійно думала про дім, про рідних та знайомих, які ще залишалися там, у Торецьку. Від спогадів безперервно ридаю вночі, а коли засинаю, бачу вві сні свою кімнату, гуляю будинком, якого немає. Там, у сновидіннях, все залишається таким, як я запам’ятала: затишне, тепле, сповнене життям і рідними обличчями…

Ще тривають запеклі бої за мій Торецьк, і немає спокою…

Переглядаючи фото, розумію, що там, вдома,  ми були найбагатшими людьми! І головне – якими щасливими!  Ця війна порізала  кожного з нас. Рани з часом загояться, але залишаться болісні шрами,  що нагадуватимуть про втрати: близьких людей, домівки, дитинства…

Я вірю, що, врешті-решт, буде перемога, настане довгоочікуваний мир  і наша Україна відновиться, як птах Фенікс.

1000 днів - це великий проміжок часу. Це час болю і втрат, але і час незламності. Це час усвідомлення та переосмислення цінностей життя. Наскільки ж важливі прості речі: мир, життя, Україна!