Головний фотограф протестів в Херсоні, фотокореспондент Медіаплатформи “Вгору” Олександр Корняков з перших днів вийни і майже весь час окупації Херсону лишався у місті. Його фотографії з херсонських мирних акцій проти російської окупації облетіли відомі світові інформаційні агенції – Reuters, The Times, The Guardian тощо. Під час окупації Олександру доводілося знімати приховано й на телефон. І навіть це було небезпечно… Олександр Корняков щодня йшов на ризик, і завдяки цьому окупований Херсон побачив весь світ. З його репортажів народилася фотовиставка: «Нескорений Херсон». 

26-го лютого я був дома. Мені зранку зателефонував брат двоюрідний і каже, що почалась війна. Це було близько шостої години. Скажемо так, я з просоння зразу не те що не зрозумів, а просто перепитав: «Яка війна?» Але десь вже за хвилин 5–10 приблизно (зараз я не пам’ятаю, скільки часу пройшло) почув потужні вибухи.

Мої вікна знаходяться в сторону Херсонського міжнародного аеропорту. Він так далеко, але я міг бачити, як сідають літаки. Я побачив в тому напрямку великий стовп диму, і це саме перше відчуття того, що почалась війна.

Люди були дуже стурбовані. Скажемо так, починалася така паніка в місті, ніхто не знав, що робити. Не дивлячись на те, що Херсон вісім років жив в очікуванні, в постійному очікуванні того, що почнеться війна і саме з боку Криму, росіяни вторглися з того боку.

Коли ти погодинно читаєш, що росіяни вже там, в тому місті, потім вже дивишся – вони вже в Каховці. І дійсно, думки були поїхати з міста, тому що, скажімо так, я один з тих людей, хто відкрито завжди показує свою проукраїнську позицію. Ті люди, які стали колаборантами, ми знали, що вони такі. Але влада і сили структури з ними нічого не робили. Були постійні суперечки, навіть зі Стрімоусовим справа у суді. Я розумів, що я попаду під удар.

Перший день я нікуди не поїхав. Другий день став більш  заспокійливий, став звикати до ситуації. Коли 1 березня росіяни зайшли, я в якийсь момент пожалів, що я не поїхав.

Згодом почався спротив в місті, і я відчував те, що добре, що я нікуди не поїхав, що я залишився і продовжував свою роботу. 4 березня,  ввечері вийшов заклик вийти на протест проти окупації росіян. І ось 5 березня… Я хочу зауважити, що транспорт майже не працював, ходило по парі тролейбусів на маршруті і дуже було тяжко пересуватись по місту. І ось 5 березня  зранку, здається, на 10 годину ранку і вже на підході десь три чотири квартали я вже чую, як натовп гудить, хоча я йшов заздалегідь, щоб прийти за кілька хвилин. Сподівався, що буде 200 чоловік, максимум 500.  Це для Херсона, якщо прийшло 500, це було б дуже багато. Але як виявилось, по різних оцінках, хтось оцінював 10–12 тисяч, хтось оцінював понад 15. Насправді людей було дуже багато.

Я не взяв з собою фотоапарат, взяв лише телефон, збирався телефоном знімати. Я знімаю, і в мене дуже багато часу уходило на те, щоб пояснювати людям, що я херсонський журналіст, що я знімаю для херсонського видання, тому що вийшли люди незгодні.

Ніхто не очікував, що стільки людей прийде саме на протести проти росіян. І росіяни перший день уже відкривали автоматну чергу, я ще не був на площі, мені розповідали.

В перший день росіяни схопили хлопця, який висловлювався про те, що він про них думає. Вони його схопили, і люди кинулися визволяти хлопця. Росіяни злякалися і почали валити. Це вже з першого дня було – постріли, і херсонці все одно так потужно протестували. З першого дня почалися репресії.

Росіяни були налякані. Вони не очікували, що місто буде так їх зустрічати. Вони почали з першого дня виявляти, вишукувати активістів, організаторів мітингу. І репресії почалися такі дуже серйозні. Стали людей хапати по домівках, на вулицях за українську символіку.

На все це херсонці приходили на мітинги. Іноді приходили, може, найменше було чоловік 200 – 250. Це такі дні були, коли було дуже холодно. Зима була тепла, а у березні, як виявилось, навіть випав сніг трошечки. Було дуже зимно, і тому було пару днів, коли людей було зовсім мало, а так люди приходили. Інколи могла бути тисяча. Другий за розміром, мабуть, був до 10 000 мітинг. Це було 13 березня, коли херсонці очікували, що колаборанти об’являть про створенні ХНР. Тоді херсонці зібрались на площі Свободи. Їх було приблизно близько 10 тисяч. А колаборанти зібрались в Парку Слави. 13 березня – День визволення Херсона від німецько-фашистських загарбників, і вони нібито там покладали квіти. І зібралось близько 36 чоловік їх всього-навського було. І херсонці, коли дізнались, що вони там, маршем рушили в Парк Слави.

По дорозі зустріли колону російських військових, вони були на БТРах, на «Уралах» броньованих. І скажемо так, це був дуже емоційний момент, коли херсонці висловлювали військовим, що вони про них думають. Військові почали стріляти вгору, тому що деякі херсонці чіплялись до цих росіян і тягали за руки. В березні останній мітинг такий був. Це коли вже був третій такий розгін мітингарів з газом, з димом і пострілами.

Звичайно, українському журналісту в Херсоні під час окупації було працювати небезпечно, тому що росіяни не хотіли, щоб була якась правдива інформація про те, що відбувається в місті. На мітинг другий раз, коли йшов, я взяв старий фотоапарат свій зі старим об’єктивом, який було не так жалко, якби мене схопили чи забрали.

Мітинги, я в березні знімав лише мітинги. Місто я майже не знімав, я не знаю чому. Не було настрою знімати ці черги. Звичайно, військових знімати було дуже небезпечно для життя, для здоров’я. Тому березень у мене були зйомки лише мітингів. Звичайно, приходив до дому, швидко скидав фото на гугл-диск. Видаляв фото, бо розумів, що по серед ночі чи ранку можуть прийти. Бо, скажем так, робота репортера дуже помітна для тих, хто наблюдає. Я розумів, що могли в любий момент прийти, тому я всі фото зберігав на гугл-диску. Відправляв посилання в свою редакцію, а редакція вже розповсюджувала фото серед іноземних партнерів. Таким чином фото з Херсона уже в цей день могли бачити в різних країнах.

Квітень я майже нічого не знімав, бо були дуже великі репресії, і ходити знімати з фотоапаратом було дуже небезпечно. І я ще не дійшов до такого моменту, коли став приховано знімати телефоном.

Десь наприкінці квітня я подумав, як я можу продовжити працювати. Я ніколи не любив мобільне фото, але спробував. Зробив такі настройки, щоб було непомітно, як я працюю. Повністю глушив екран, виключав звук, щоб не було чутно, як працює затвор. Носив з собою сумку, яка завжди була пуста, щоб можна було прикрити зйомку. Принципово носив білі навушники, щоб було видно, що я слухаю музику.

Так я працював десь до кінця червня. Травень – червень я ходив по місту і приховано знімав життя на телефон. Документи перевіряли на вулиці на початку. Дуже часто ти міг попастися, тому що було дуже багато блокпостів. Я так зазвичай знав, де постійні блокпости, їх зазвичай обходив. Якщо на маршрутці їхав, то я заздалегідь виходив, переходив дворами, щоб не потрапляти на військових, на перевірку.

Інколи було таке, що тебе на вулиці просто зупиняли. Ти чимось підозрілий чи якийсь... Так було, перевіряли документи, перевіряли сумку. Мені щастило, тому що жодного разу не перевіряли телефон, бо завжди на телефоні були ті фото, які я в цей день знімав.

В Херсоні 30 травня не було українського зв’язку, і не було українського інтернету. Там росіяни підключали свого провайдерів, але я принципово від них відмовлявся, не користувався. Користувався інтернетом – здебільшого підходив до кафешки, де безкоштовно роздавали вайфай, чи до магазина. Це було наприкінці червня.

Раз я підійшов, щоб перевірити повідомлення, які мені за ніч могли надійти, і побачив кілька повідомлень від моїх знайомих, які просили мене, щоб я терміново сховався, щоб я додому більше не ходив. Можливо, я в той момент трохи розслабився, тому що я думав: якщо досі не схопили, то вже, мабуть, мною не цікавляться.

З’ясував, що інформація відходить від людей, які по долі своєї служби можуть знати, що в місті відбувається. Я зв’язався з цими людьми, і вони мене попросили хоч два тижні посидіти, поки обстановка роз’ясниться. Через два тижні мене просили ще почекати, бо «встановлюють твоє місцезнаходження». Шукали домашню адресу, але знайти не змогли, хоча в мене двері цілі. Ніхто мені їх не виносив, як деяким, бувало, вибивали двері.

Через шість тижнів мені сказали, що можеш їхати. Я спробував і поїхав на неокуповану територію. Їхав через Василівку Запорізької області. Дуже багато було блокпостів. Щастило з тим, що я принципово поїхав з великим перевізником, бо я розумів, що ці люди постійно їздять, що з ними буде легше. Я подивився, проаналізував, що краще всього виїжджати з перевізниками, бо вони можуть і за день проїхати. П’ять днів в черзі не треба було стояти. Поїхав з перевізниками.

Пару разів у нас перевіряли паспорт, і вже у Василівці більш жорсткий був блокпост – там, де змушували діставати сумки і показувати речі. В мене речі не перевірили і жодного разу не подивились телефон, хоча у людей – і ноутбуки вони носили на перевірку, і телефони. Я не знаю, як так сталось, але пощастило.

Виїхав я 10 серпня з міста, приїхав 12 серпня в Одесу. Там був такий час на адаптацію, тому що коли ти виїжджаєш з окупованої території, по-іншому сприймається життя в мирному місті.

Фотоапарата свого я вивезти не зміг. Мені допомогли – придбали фотоапарат, і скажем так, мирне життя мені стало нецікаво знімати. Мене тягнуло туди, не тому що небезпека, а мене тягнуло до Херсона.

Єдина можливість була – це їздити до військових. У мене на той час, під час окупації, я зробив собі акредитацію Міністерства оборони, і мій знайомий з Одеси допоміг мені перший раз поїхати в херсонському напрямку познімати, щоб я подивився, що треба, як себе поводити. І далі я став по мірі можливості їздити сам.

Херсон повернувся, і я [поїхав] на четвертий день визволення міста – раніше змоги такої не було, бо не пропускали, навіть якщо у тебе реєстрація херсонська. Але так сталось, що один знайомий мені ірландець кинув мені посилання, що набирають прес-тур до визволеного Херсону. Я акредитувався, поїхав в місто.

І вже була така підозра – мабуть, Зеленський буде. Нам нічого не казали, але так уже коли під’їхали до міста, сказали, що буде Президент. Я їхав з речами зі своїми деякими. Я вже планував залишитися, і ось завдяки тому, що поїхав на прес-тур в Херсон, я зміг залишитися. Бо коли мені сказали: хлопці збираємося, їдемо додому, я казав: я з Херсону, я вже дома.

Коли приїхав, у Херсоні не було ні світла, ні зв’язку, ні тепла, ні води. Перші 11 днів я знімав те, що відбувалось в місті в цей час. Мені зараз Херсон дещо нагадує Миколаїв восени, коли я бував в Миколаєві. Десь щось подібне і в Херсоні зараз відбувається, але людей, мені здається, поменше, ніж було в той час в Миколаєві.

Якщо на початку у когось з дуже далеких твоїх знайомих постраждали будівлі, то зараз у всіх є такі знайомі, які потрапляли під обстріли. Стоїш на зупинці, людей небагато в місті, місто майже порожнє, але все одно люди є. Стоїш на зупинці і чуєш розмови чоловіків чи жінок, і коли вони звертаються, то я дуже часто став чути: «До завтра, якщо завтра наступить».

Я дуже сподіваюсь, що це дуже швидко закінчиться. Але я так розумію, що швидко не закінчиться, бо я добре знаю, що на лівому березі росіян дуже багато. Їх стільки, що, кажуть, в деяких селах в 20 разів більше, ніж місцевих жителів. Звичайно, що це дуже швидко не закінчиться. Ми добре чуємо, як працює наша артилерія по них, бачимо авіацію, яка літає і б’є. Також через знайомих родичів знаємо інформацію про втрати росіян на лівому березі, але їх постійно туди довозять. Я розумію, що просто так вони не підуть.

Вірю, що це може статись раптово. Я 9 листопада знову був в Миколаєві. В херсонському напрямку запускають дрон, і не бачать росіян на позиціях. Запускають великий дрон, щоб подалі полетіти, подивитися: може, вони далі відійшли. Їх теж там немає. Стали дзвонити до сусідніх підрозділів – у них теж така ситуація. Потім, наступного дня, я узнав, що росіяни відступили, що Херсон вільний. Я сподіваюсь, що так само може статися і тут. Будуть бити, бити, бити, і вони не витримають, самі підуть. Під натиском нашої армії, нашої зброї вони втечуть.