Донька Ніни Миколаївни з сім’єю переїхала до батьків – подалі від обстрілів, і щоб допомагати матусі відновитися після операції

Мені 55 років, проживаю в селі Покровське.

В перший день війни я була вдома, в Покровському. Ми, звісно, були в шоці. Для нас це велика трагедія. Ми тільки по розмовам чули від батьків, що таке війна, але самі не відчували, а тут – таке. Але нас Бог милував - ще дах над головою є.

Нас просто трошки вся ця біда оминула. Як подивишся на інших: сел немає, міста розбивають – жах! А нам допомагають. Продукти дають, та й своє є.

У нас поруч – Мар’їнське. Коли це все починалося, то обстрілювали. Стіни тряслися. Ми ховалися в підвалі, з нами онук чотирирічний. Ну, поки окупантів відігнали, то сидимо по хатах.

Звісно, психологічно тяжко, тому що страшно на Нікополь їхати, а ми на роботу через Нікополь їдемо. Ну, стараюсь не показувати, що переймаюся. Тому що діти поруч. Стараюсь, звісно, дітей підтримувати.

Ми з родиною всі разом. Діти живуть в Кам’яному Кар’єрі, а там взагалі страшно - то вони до нас приїхали, і ми всі в кучі сидимо. я після операції, мені потрібна допомога.

Дивлюсь по телевізору - хлопчики наші в бойовому дусі. Надія тільки на них. Ми обов’язково переможемо - перемога буде за нами. Ми сильні, і Україна буде наша.

Після Перемоги ми будемо посміхатися. Буде важко, але ми будемо один одному допомагати, і все буде добре. Ми зараз усім селом допомагаємо хлопцям на Бахмут – випікаємо смаколики. Ми сильні, і всі разом ми переможемо.