Я жила в Донецьку, коли почався воєнний конфлікт, і на той час мені було 28 років. Перші дні не було взагалі розуміння або усвідомлення, що це війна і вона прийшла до нас у Донецьк. Я продовжувала ходити на роботу.

Одного разу в обідню перерву я з колегами вийшла на прогулянку до ЦУМу, і коли над нами пролетіли військові літаки з гучними звуками, тоді стало по-справжньому страшно. Далі працювала я вже віддалено, і мої батьки наполягли, щоб я на деякий час виїхала. Ось так улітку 2014 року я приїхала до Києва на пару тижнів до родичів пересидіти і живу тут майже з того дня. Один раз я встигла ще за речами з’їздити, поки було залізничне сполучення. У потязі попутники розповідали страшні історії. Один хлопець їхав із маленьким пакетом і сказав, що це все, що у нього залишилося...

У Києві я не зіткнулася з якимось поганим ставленням до донецьких, але намагалася не говорити про це. Внутрішній страх ще був.

Почався пошук роботи, на співбесідах упередженого ставлення не було. Побачила вакансію в Метінвесті, пройшла співбесіду, і мене взяли. Щодня я знайомилася з колегами, і часто виявлялося, що ми з одного міста або регіону. Атмосфера в колективі дуже тепла та дружня. Працюючи в цій компанії, я відчуваю стабільність і впевненість у завтрашньому дні. Ось так я залишилася в Києві, у Донецьку не була з 2015 року. З кожним роком все складніше туди поїхати.

Я мрію поїхати в мирний Донецьк і показати своє місто чоловікові, улюблені вулиці, школу й університет, де я навчалася.