Друзі вивезли Олексія в багажнику машини з непідконтрольного Луганська на вільну територію. Це була єдина можливість врятувати життя. У 50 років він почав з нуля в Києві.

Війна почалася для мене у травні-червні 2014 року, тоді були активні мінометні обстріли Луганська. Ще початком війни для мене стала історія, коли вперше побачив, як із багажника автомобіля розвантажували зброю. Це було неприємно. Усе змінилося, коли я побачив зброю і підозрілих людей. У травні 2014 року автомати в мирному Луганську, і це було ненормально.

Коли летять міни, ти стрибаєш в асфальт, як у солому. Міни спочатку свистять, а потім вибухають, і це дійсно страшно. Страшний сам ефект несподіванки.

Неможливо було зрозуміти й уявити, що Луганськ і Донецьк можна підпалити, що можна в когось стріляти, застосовувати проти когось зброю. Мить несподіванки, напевно, була найстрашнішою.

Для мене ця війна асоціюється з біженцями й переселенцями, коли доросла людина в одну мить позбавляється практично всього. Я переїжджав на захід, в Україну. Була довга епопея: Київ, Харків і Полтава. Я виїхав, коли тільки все починалося, коли поставили блокпости.

Найскладніше було проїхати блокпости. Мені пощастило, друзі в багажнику вивезли. Ховався, як міг. Тому що до активних фаз я завжди агресивно виступав проти, публічно й агресивно.

Мене досить серйозно попередили, що моє місце в підвалі. Довелося евакуюватися.

Багато моїх друзів реально виїхали, причому хто в чому був. Кому пощастило – ті ще взяли документи. За Дебальцеве потяги ще ходили, там була українська залізниця. Нам досить складно було вибратися на територію, підконтрольну Україні. Я маю на увазі Сватове і ближче до Харкова. Кожен діставався, як міг, партизанськими стежками.

Життя саме собою має на увазі постійно якісь зміни. Але не дуже приємно в 50 років починати життя заново в іншому місті, з іншими цілями, в іншому оточенні, але життя триває і потрібно якось адаптуватися. Спасибі Києву, прийняв, спасибі Україні, прийняли мене й моїх товаришів. Ніхто не виявився кинутим.

На фінансовому стані війна відбилася серйозно, адже досить багато залишено в Луганську: дорогих речей як фінансово, так і дорогих морально. Було і власне виробництво в Луганську, його теж розбомбили, коли обстрілювали.

У місті Щастя, де я був у минулому році, побачив дітей, які не прожили без війни жодного дня. Цим діткам по сім років. Вони навіть не знають теоретично, що таке мирне життя. Вони навіть не знають, де місто Луганськ і чому місто Щастя так називається.