Я жителька села Білозір’я Запорізької області, там проживала з онуком. 

Ми попали в селі під великий обстріл. Нас обстріляли Градами, ми дивом залишилися живі. Місяць сиділи в підвалах. Було страшно, ми дуже боялися. Були такі моменти, що в двір не можна було вийти, бо ракети пролітали.

В селі не було світла, в підвалі було дуже холодно, - ми перемерзали. Було, що їли один раз в день, і те - що прийдеться.

А тоді були у сусідів у кухні - половину кухні підірвали. І ми вирішили, що береженого Бог береже: потрібно було рятувати онука.

Волонтери нас вивезли швидко. Живемо в Запоріжжі у знайомих в квартирі. Є, де спати, де поїсти, зараз все нормально. Поки живемо непогано, спокійно, але страх залишився, особливо - в онука.

Найбільше мене шокує те, що село майже все розбомблене. Там в селі вже нікого немає. Шокують всі страхи війни, це приниження, знущання над людьми. Ми не заслужили того щоб над нами так поглумилися.

Я надіюсь, що скоро війна закінчиться. Тоді я повернусь до свого села і буду все відбудовувати.