"У класі порожнім залишається місце на першій парті в третьому ряду"

Російські військові не припиняють обстрілювати українські міста та села. Кількість загиблих мирних мешканців, зокрема, дітей збільшується. Якщо на 17 грудня було відомо про 450 убитих неповнолітніх українців, то на 5 лютого вже оприлюднили дані про 460 загиблих дітей. Втім, і це число не є остаточним, адже не всі загиблі ідентифіковані. У цій публікації ми розповімо про долі чотирьох дітей, чиї життя забрала повномасштабна війна.

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода.

14-річна Аня з Бучі була талановитою художницею

Аня Міщенко. Фото з особистого архіву родини

Таміла та Юрій зійшлись на початку 1990-х. Обоє мали однакове прізвище, тому під час одруження Тамілі навіть не довелось змінювати документи. Родина жила у Ворзелі на Київщині. Першим у сім’ї народився хлопчик – Євген. Про другу дитину пара задумалась через кілька років, але виносити малечу Тамілі вдалось не одразу – вагітність закінчилась викиднем. Таміла важко перенесла звістку про втрату. А невдовзі стало відомо, що вона знову вагітна. Всі в родині з нетерпінням чекали народження дитини. 1 жовтня 2007 року на світ з’явилась Аня.

«Мої перші спогади про сестру – вона просто батькова копія. На руки я маля спочатку не брав, було страшнувато, бо до цього з дітьми ніколи не няньчився. Але емоції переповнювали», – пригадує старший брат Ані, Євген Міщенко. На момент народження сестри йому було 16.

Він вчився та працював, тому з Анею проводив небагато часу. Але була у них одна традиція.

«Аня ще не ходила, лежала в ліжечку, і їй дуже подобалося, коли я говорив до неї «ку-ку». Отак до останніх днів у нас було щоранку те «ку-ку» замість «привіт», – говорить Євген Міщенко.

Аня Міщенко. Фото з особистого архіву родини

Ще до школи в Ані прокинувся хист до малювання. Дівчинка дуже любила зображувати єдинорогів. Якось Євген повернувся додому, а в його кімнаті – пів стіни розмальовано цими вигаданими тваринами. Аню віддали в художню школу, яку вона успішно закінчила.

У 2013 році в родині Міщенків помер батько – в Юрія стався обширний інфаркт. Таміла залишилась із дітьми сама. Євген пригадує – мама з донькою були наче подружки: багато часу проводили разом, спали в одній кімнаті, у фейсбуці мали одну сторінку на двох.

Невдовзі після смерті батька родина переїхала з Ворзеля до Бучі. Тут Аня пішла в нову школу – із поглибленим вивченням іноземних мов.

«Дівчина була дуже талановитою. І як кожна талановита людина, була людиною свого світу. Іноді таким людям важко виразити свої думки словами, тоді в нагоді стають пісні, танці або як у нашої Ані – фарби, пензлі та полотно», – говорить класна керівниця дівчинки у середній школі Анна Маймескул.

Малюнок Ані Міщенко. Фото з особистого архіву родини

Аня швидко влилась у новий колектив. Вчилась непогано, мала гарний рівень знань іноземних: вивчала англійську, французьку та іспанську. Але своє майбутнє хотіла пов’язати лише з малюванням – стати художницею, архітекторкою або ж дизайнеркою.

Євген згадує: сестра часто сперечалася з мамою щодо навчання. «Вона говорила: «Навіщо мені математика, якщо я бачу себе в малюванні?». Ми пояснювали, що потім все одно доведеться складати іспити з цього предмету», – пригадує брат.

Аня росла дуже незалежною, мала лише кілька друзів. Багато часу проводила вдома за малюванням. «Хліба не давай, дай їй помалювати», – говорить Євген.

Після повномасштабного вторгнення Росії родина Міщенків залишалася в Бучі. З ними жила 84-річна бабуся, мама Таміли, яка могла важко перенести евакуацію.

«Аня взагалі не сприймала війну серйозно. Я її постійно просив закривати вікна, зашторювати їх», – говорить Євген.

Аня Міщенко з мамою Тамілою. Фото з особистого архіву родини

Коли 3 березня 2022 року російські війська зайшли в Бучу, там стало небезпечніше. Таміла почала панікувати, хотіла виїжджати з міста. Євген намагався пояснити, що слід дочекатись оголошення «зеленого коридору». Та марно.

«П’ятого березня вони ходили туди-сюди, а потім мама з кимось поговорила телефоном і сказала, що у них з Анею є 5 хвилин на збір речей», – пригадує Євген.

5 березня Таміла Міщенко з донькою Анею та зі своєю співробітницею Марією Ільчук сіла в автівку волонтерки Жанни Камєнєвої. Євген Міщенко разом зі старенькою бабусею залишилися в Бучі.

Як пізніше стане відомо, машину з юною художницею, її мамою та ще двома жінками російські військові розстріляли в Бучі на перехресті вулиць Яблунської та Вокзальної. У березні Яблунська перетворилась на вулицю смерті, після втечі окупантів тут виявили десятки вбитих українців.

Євген, який не отримував звісток від Таміли та Ані, спочатку думав, що мама з сестрою просто без зв’язку. В середині березня він із бабусею все ж виїхав з Бучі «зеленим коридором».

Малюнок Ані Міщенко. Фото з особистого архіву родини

Рідні та знайомі розшукували Тамілу й Аню. «Я до останнього думав, що ворог зупинив їхню машину, забрав всі гаджети та примусово відправив у бік Білорусі. Ходили чутки, що такі ситуації були», – розповідає Євген Міщенко.

«На початку війни я всіх знайшла, з усіма була на контакті. Єдині, хто не відповідав, це Таміла Міщенко та Аня», – каже Анна Маймейскул.

Врешті Євген залишив бабусю в знайомих на Івано-Франківщині, а сам вирішив повертатися до Бучі. На початку квітня у тільки-но звільнене місто чоловіка не хотіли пускати, але коли захисники із тероборони почули історію про втрачених рідних, дозволили Євгену зайти в місто.

Він ішов вулицями звільненої Бучі й бачив на узбіччі той автомобіль, в якому виїздили його мама з сестрою. Із синього від вогню він став білим. Євген ще не знав, що всередині знайдуть останки чотирьох тіл, серед яких будуть його рідні. Загиблих ідентифікують ДНК-експертизою, бо тіла прогоріли до кісток.

Поховали Тамілу та Аню у Ворзелі – біля батька Юрія.

Аня Міщенко. Фото з особистого архіву родини

Євген довго не говорив бабусі про те, що її донька та онука загинули. Не знав, як цією звісткою не нашкодити 84-річний жінці. «Бабуся ходить у баптистську церкву. Поговорив з її пастирем, їм вдалось підібрати правильні слова. Бабуся сприйняла це… Та й, знаєте, вона давно відчувала, що вони загинули», – розповідає Євген.

За його словами, машину, в якій знайшли тіла Таміли й Ані, потім забрали в Німеччину – там на одній з виставок вона стала ще одним доказом російської агресії. Також за кордоном роботи юної художниці виставили на благодійному аукціоні.

«Не раз думала, що саме з таких як Аня, неординарних особистостей, виростають справжні митці. Люди, які змінюють історію. З великим жалем і болем згадую дівчинку. Уявляю цю жахливу мученицьку смерть – згоріти… Сподіваюсь, що її душа має спокій і колись вона ще повернеться до нас, щоб прожити життя сповна», – говорить Людмила, мама однієї з однокласниць Ані.

Автівка, у якій була Аня, її мама Таміла та ще дві жінки. Фото «Дзеркало тижня»

«Коли ми дізнались про загибель Ані, було відчуття наче втратили свою дитину. Я не знала, як правильно вчинити, як підтримати однокласників дівчини. Вони мені самі запропонували, що коли повернемось на навчання у нашу школу, місце де сиділа Аня, залишати пустим», – говорить Анна Маймескул.

У класі порожнім залишається місце на першій парті в третьому ряду. Саме там сиділа талановита художниця Аня Міщенко, яка разом із мамою згоріла у розстріляній окупантами автівці.

Аня Міщенко. Фото з особистого архіву родини

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.