Після того як у будинок Варвари Григорівни влучив снаряд, вона та її рідні кілька місяців жили в підвалі. Хотіли виїхати, але не мали власного транспорту. А всі евакуаційні автобуси їхали тільки в росію. 

Мені 74 роки. Моєму чоловікові 84. Ми з ним і донькою жили в Маріуполі. У вересні виїхали звідти. Наш будинок розбитий, квартира теж.

Зранку 24 лютого мені зателефонувала донька з Києва. Тільки-но ми договорили – розпочався обстріл Маріуполя.

12 березня під вікном нашої кухні розірвався снаряд. Ударна хвиля вибила війна, побила меблі, посуд. Двері вилетіли. Досі не розумію, як ми залишилися живі. Я з чоловіком стояла в кутку, а дочка й онук забігли у ванну.

Ще один снаряд влучив між третім і четвертим під’їздом. Загинуло дванадцять мешканців нашого будинку. Серед них були діти.

З того дня обстріли не припинялися, горіли будинки. Ми кілька місяців жили в підвалі. Коли зрозуміли, що потрібно виїжджати, не знали, як це зробити, бо не мали власного транспорту. Автобуси їхали тільки в росію. Я тричі ходила домовлятися, щоб мене з сім’єю вивезли в Україну, але таких рейсів не було.

Воду привозили до Драмтеатру. По неї займали чергу з четвертої ранку, а інколи й раніше. Бувало, що її не вистачало на всіх. Їли те, що мали в запасі. В підвалі були закрутки. Я вважаю, що ми ще непогано жили в ті часи, бо я могла поділитися з людьми закрутками й картоплею.

Через п’ять місяців донька з онуком виїхала через росію в Польщу. Онуку 17 років. Ми боялися, щоб його не забрали в російську армію.

У липні й серпні я ходила як зомбі. Вже не боялася окупантів – навіть розмовляла з ними.

Виїхала в кінці вересня без чоловіка. Приїжджала одна жінка, щоб забрати хоч деякі речі. Вона сказала мені, що може взяти тільки одну людину. Чоловік не хотів залишати квартиру. Ми забили вікна, навели в ній лад, наскільки це можливо. А мені потрібно було їхати в кардіологію. До того ж, треба було пройти фільтрацію. Чоловік не вистояв би чергу, а я змогла. Так опинилася у доньки в Борисполі.

Мене шокувало, як деякі жителі Маріуполя прийняли росіян. Я не можу зрозуміти, як можна все життя прожити в Україні, працювати тут, мати житло, авто, а потім перейти на бік окупантів.

Першого вересня росіяни виплатили всім школярам грошову допомогу і одразу стали хорошими в очах батьків. Це не вкладається в моїй голові.

Хочеться миру, і щоб дітям було добре. Переживаю за доньку, яка виїхала в Польщу, бо вона залишилася без нічого.