Вчора виїхали під обстрілами на свій страх і ризик із Маріуполя, ночували в полі, у «сірій зоні», не встигли до комендантської години, на вулиці був мороз, дякувати Богу, ми живі. Живі для того, щоб кричати, що кожному, хто залишився у Маріуполі, потрібна допомога. Це не місто-герой, це місто страху, смерті та жаху!!!
Ми не мали гуманітарного конвою, нас ніхто не вивозив, міської адміністрації в місті немає, ми бігли за машинами під обстрілами, об'єднувалися в колони, клеїли на машини напис «Діти».
Я особисто садила власного сина в машину під звук снаряда, що прилетів в сусідньому дворі. Нас ніхто не рятував, ми себе спасли і Бог.
У місті немає зв'язку, води, газу, швидких. Люди з відірваними кінцівками стікають кров'ю у дворах, їм нема кому допомогти. Це мирні люди, наші з вами знайомі та рідні. Загиблих просто прикопують на місці, а рідні згодом не можуть їх знайти. Найчастіше це відбувається під час пошуків води, у чергах на криничках або під час приготування супу на багатті.
Так, ми збирали сніг, топили його на багатті і варили макарони. Моя сім'я була в притулку Гімназії №2, три дні тому туди прилетів снаряд, вибило частину вікон. Жінку у стегно поранило уламком. Вона всю ніч лежала на першому поверсі гімназії і благала дати їй отруту, щоб не відчувати болю. До лікарні везти нема кому.
Щодня і щоночі обстріли, свисти, тремтячі стіни та жах – куди прилетить.
Героїчно працює вціліла частина Третьої міськлікарні – оперують, рятують. Цю жінку за добу забрав Червоний Хрест, дай Боже, щоб з нею було все добре.
У мій під'їзд прилетіло два снаряди, два – у мій двір, там же чоловікові таким же снарядом відірвало ногу.
Моя мама Анжела та троє братів Роман (16 років), Вася (11 років), Владислав (9 років) залишилися у центрі міста, у будинку на п'ятому поверсі. Свекруха Любов та свекор Анатолій на дев'ятому поверсі, навпроти МДУ, де будинки до дев'ятого поверху посічені уламками.
У місті майже немає притулків, їх не вистачає, немає бункерів із вентиляцією, у кращому разі цокольні поверхи, у будинку моєї мами його немає.
Людей треба вивезти, жінок, дітей, людей похилого віку. Дайте автобуси, «зелений коридор», домовтеся! Молюся за близьких, кожного маріупольця та українського солдата. Ворог прийшов до нас і не залишив нам вибору, але немає нічого ціннішого за людське життя. Це має закінчитися!
Ані продуктів, ані ліків. Якщо не буде снігу, з такими міськими боями люди не зможуть вийти по воду, води вже у людей не залишилося. Аптеки, продуктові магазини – все розграбовано чи спалено.
Померлих не вивозять, поліція рекомендує родичам тих, хто помер природною смертю, відчиняти вікна та класти трупи на балкон, а потім везти до молитовного будинку.
Я знаю, ви думаєте, що розумієте, але ви ніколи не зрозумієте, якщо там не були. Зараз я чую звуки сирени, і мені не страшно, бо в Маріуполі 16 днів не було світла. І коли літаки скидали на нас бомби, ми навіть не могли про це знати. Молю кожного зупинити це!
Я не розуміюся на стратегіях війни, усім серцем молюся за Україну, але я не розумію, чому знищують моїх рідних та моє місто.
Не знаю, що буде далі, але молюся, щоб це не повторилося в жодному з міст України та світу і з жодною родиною та матір'ю. З дівчинкою, яка народила дитину в лікарні, куди прилетів снаряд. З вагітною, яка померла в тій же лікарні, яка не встигла дати життя. З матір'ю, що тремтить від страху, накриваючи сина в коридорі кожного під'їзду під звук тремтячих вікон, стін і снаряда, що летить. Зі старим, що залишився без шансу на виживання. З пораненими мирними жителями, які вмирають під час вуличних боїв.
Вам показують, як горять будинки, але не показують, як горять люди. Мені потрібно себе спалити, щоб ви повірили, що це не повинно продовжуватися? Я благаю вас, зупиніть це. І нехай ваше серце вибере життя.
Цей 21 день змінив кожного, все змінилося, так багато тепер не має значення і нічого не варте. Аби кожен, хто залишився в маріупольському пеклі, не трясся від страху та жаху.
Молюся за маріупольців!
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
