У перший день війни я ходила по квартирі й не знала, що мені робити. Сподівалась, що буде, як у 2014 році, коли все закінчилось за декілька днів. Так не сталось, Маріуполь почали знищувати. Я жила у підвалі. Виходити на вулицю було небезпечно через постійні обстріли та роботу снайперів. 

Найбільше мене шокувала загибель мого батька та вбиті діти. Я бачила багато загиблих людей. Досі не можу зрозуміти, як таке можливо. Я все робила для того, щоб цього не бачив мій син. 

П’ять разів я намагалась виїхати з Маріуполя. Через небезпеку неможливо було зробити навіть крок. П’ятнадцятого березня почали рухатись колони машин і я вирішила евакуюватись з сином. 

Зараз ми живемо в Ужгороді. Сподіваюсь на визволення територій та повернення у Маріуполь.