«Це було ще до війни…» – фраза, яка стала звичною в нашій сім'ї, розмовах зі знайомими та друзями.
Настільки звична, що іноді дивуєшся. Діти тоном знавців нудними голосами сперечаються про те, яку гармату потягнули дорогою або що там далеко за горизонтом відбувається: відлітає або лягає? І де це? А якщо близько, то дітвора зі злякано-завороженими обличчями носиться, розшукуючи якнайвищу точку огляду.
Буває особливо страшно ввечері укладати дітей спати, коли чуєш, що десь далеко знову йде стрільба з чогось важкого.
Сама себе починаю заспокоювати: «До нас не долетить».
Але однаково, через неспокій думки починають метатися; картинки, які малює буйна фантазія, одна страшніша за іншу. Зусиллям волі затикаю рот своїй уяві, бо думки матеріальні. А колись війни не було…
«Ми й гадки не мали, які ми були щасливі»
Які ми були тоді щасливі! А ми й не здогадувалися. Думали, що так буде завжди. Високо-високо в небі літали літаки. Білий штрих на волошковій гладі завжди породжував дитячі думки: «Люди летять кудись далеко, у цікаві місця, де я не була».
А потім був збитий боїнг – і майже триста людських доль, що обірвалися в нашому донецькому небі.
Ходили через наше селище приміські електрички, пасажирські й багато товарних потягів. А потім були підірваний залізничний міст біля Новобахмутівки, розбомблені залізничні колії в Авдіївці.
«Усе змінилося миттєво, різко та дуже болісно»
Усе зруйнувалося поступово. У процесі руйнування ми звикли до думки про війну, усвідомлення цього факту прийшло набагато пізніше. І разом з усвідомленням прийшло відчуття того, що все змінилося миттєво, різко та дуже болісно.
До війни моя сім'я не була багатодітною. Дітей у мене було двоє, були плани на майбутнє, була робота. Зараз я в декретній відпустці для догляду за молодшою дочкою, їй всього півтора року.
Вона в мене дитина війни, яка народилася наприкінці 2015 року, налякана ще в утробі матері. На Донбасі зараз усі діти – діти війни. Звиклі, але перелякані на все життя.
«Перестала їздити на роботу – страшно не повернутися»
До війни я працювала в Авдіївському ПТУ викладачем. Ставка була неповна, бо годин було мало, але ми справлялися.
Коли почалися активні бойові дії, їздити на роботу перестала.
Боялася, що зі мною щось трапиться – і діти можуть залишитися без мами. Боялася, що не зможу виїхати з роботи (приміські потяги тоді не ходили, автобуси ходили вкрай нерегулярно), а вдома всі збожеволіють через занепокоєння. Зі зв'язком теж були проблеми, зателефонувати й заспокоїтися не було можливим. Усе-таки, бути поруч з дітьми не так страшно, як розлучитися з ними.
Приходили думки про від'їзд куди-небудь, хоч на захід, хоч у Росію. Але як бути, якщо залишиться моє дитинство, мій рідний дім, могили дідуся та бабусі? Це місце, де ми виросли, це наша земля. Як я кудись поїду?
«На межі виживання»
З батьком моєї молодшої дочки ми намагаємося звести кінці з кінцями, крутимося, тримаємо город і сад. Але найбільша проблема – немає заробітків – того, що було до війни.
Були б ми селянами з їхнім натуральним господарством і навичками виживання, вижили б без проблем. Але у двокімнатній квартирі натуральним господарством можна вважати тільки кота, якого збираємося завести.
Наша сім'я, як багато тисяч інших, зараз на межі виживання. Раніше в багатьох була можливість працювати в Донецьку й інших містах. Тепер ця можливість відрізана, причому відрізана по живому, по родинних і дружніх зв'язках.
«Відкрилися потаємні куточки душі»
Непрості часи настали. Зіставлення цін і доходів жахає. Якщо дорослі люди доношують куплене до війни, то дітвора хоче їсти та росте. Іноді здається, що вони ростуть на очах. І наша сім'я метається між ситими й одягненими.
За всіх цих труднощів у людей відкрилися потаємні куточки душі. У декого прийшло озлоблення й образа, в інших бажання згуртуватися та допомагати одне одному.
Якби не гуманітарна допомога, нашій сім'ї було б дуже-дуже тяжко. Мої діти сприймають гуманітарну допомогу як подарунки, радіють і копошаться в пакетах.
Дочка Діана (мою середульша дитина), розглядаючи машину хлопців-волонтерів, написи: «Гуманітарний штаб ДОПОМОЖЕМО», запитала мене: «А це хто?». Я відповіла, що ці люди привезли гуманітарну допомогу. «А-а-а! Ці дядьки й тітки привезли нам їжу!»
«Допомога необхідна»
Наша сім'я глибоко вдячна Фонду Ріната Ахметова за допомогу в цей нелегкий, дуже нелегкий час. Ця допомога по-справжньому необхідна та своєчасна. Завдяки допомозі Фонду нашій родині вдається викроювати крихти коштів на одяг і ліки. Без них ніяк. Діти не перестають хворіти і в мирний час, і під час війни.
Коли настане мир і все почне ставати на свої місця, з'являться плани на майбутнє, надії на краще, можливості заробляти. Тоді, сподіваюся, ми не будемо потребувати допомоги. Ми зможемо і самі поділитися тим, що є. А зараз ця допомога потрібна нам.
Ми безмежно вдячні Фонду та особисто Рінату Леонідовичу за підтримку та допомогу, за руку допомоги, простягнуту нам.
Дай Боже вам усім величезного щастя в житті, міцного здоров'я та найголовніше – мирного неба.
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
