Дрюкова Юлія, викладач Новонадеждинського ліцею Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Голос тата у коридорі... Чую спросоння, що розмовляє із сестрою, яка в Краматорську. Крізь сон слова про те, що почалася війна... Кидаюся із ліжка, не розуміючи нічого. Переглядаюся із чоловіком. Яка війна? Про що вони кажуть? Емоції нерозуміння та розгубленості, неймовірного потрясіння. Ми ж учора планували відсвяткувати нашу річницю. Швидко дивимося у телефон. Війна...

Я - учитель. Директор дає розпорядження, що в школу ніхто не йде. Пишу це в групи дітей і батьків. Син також залишається вдома, бо садочок відсьогодні не працює. В один момент життя зупинилося. “Що я маю робити? - звучить у моїй голові”. Відповіді немає. На вулицю страшно виходити, бо чомусь лиш у хаті почуваєшся захищено. Приходять повідомлення, що треба дотримуватися світломаскування. Похапцем позакривали всі вікна. Вечір 24 лютого, я смажу котлети, підсвічуючи ліхтарем, йду закривати вікно, яке було відкрите на провітрювання. Цей момент я не забуду ніколи у своєму житті: відхиляю штору, як чую звук, який просто тебе робить непорушним, закам'янілим і через декілька хвилин такий ще сильніший. У паніці почала кричати: “Швидко у погріб!!!” Серце виривалося із грудей, повітря не вистачало від хвилювання. Всією сім'єю ми сиділи декілька хвилин там із ковдрами та ліхтарями. Ракети полетіли і вдарили у місто, неподалік нас. Тоді остаточно ми відчули вже на собі, що буде щось страшне. Цей день для мене став початком пустоти життя... Такі несумісні два слова.

Все... Як було, тепер ніколи не буде...

Ми живемо у Харківській області. На наступний день ми вже почали чути, як щось бухкає і цей звук щодня наближався. У мене настала сильна депресія, я плакала щодня. Мої знайомі дівчата почали від'їжджати за кордон. У голові були вагання, що мені робити і як правильно, адже тут сім'я, батьки. Чаша терезів переважила, коли я побачила наслідки того, що роблять росіяни. Мене охопив нелюдський жах. І саме тоді я подумала, що мій чотирьохрічний син має бути у безпеці. Увечері десятого березня ми з рідними вирішили, що я із сином та сестра чоловіка і її троє дітей поїдемо до Польщі. Вранці ми були зібрані. Цей день залишиться у моїй пам'яті, думаю, надовго. Одинадцяте березня. Завірюха як на вулиці, так і у моїй голові, думки, у якій незрозуміло переплелися. Та одне я відчувала точно: невимовний жаль та пекучість у серці, яка розпирала тіло зсередини. Вивозив нас мій чоловік.

Як зараз бачу: моя мама закриває ворота і плаче, а я просто хочу кричати від болю в душі. Мені просто не віриться, що ми так далеко їдемо, не знаючи, чи повернемося знову. І чи, взагалі, буде, куди повертатися.

Із чоловіком прощання було коротким. Як пізніше виявиться, він навіть не усвідомлював, що ми їдемо так надовго.

Вокзал. Натовп. Чекали ми на потяг чотири години. Нарешті він прибув. Коли я потрапила усередину, то була приголомшена та розгублена, адже люди стояли до тамбуру. Я спочатку розвернулася, щоб вийти, але назад путі не було. І ми рушили. Дорога була суперскладною. У Польщі нам допоміг товариш чоловіка. І хоч я відчувала, що ми у безпеці, душа, із перетином кордону, залишилася на Батьківщині.

У братній країні нам допомагали. Ми старалися розважити дітей, аби вони відчували себе добре. Ночами я плакала, бо найдорожчі мені люди були у небезпеці. Пробули ми за кордоном три місяці. Вдома стало спокійніше. Наші неймовірні ЗСУ відігнали ворогів, звільнивши більшу частину Харківської області.

П'ятнадцяте травня і ми приїхали додому. Дорога назад завжди хвилює серце, почуття переповнюють, серце вискакує. І от ми із сином вдома. Зустріч із сльозами на очах, обійми із чоловіком, мамою, татом були найтеплішими на всьому світі.

Я була щаслива, що я вдома, на своїй землі, бо тут мій генетичний код! Із приїздом я зрозуміла, що стала сильнішою, оскільки немає сили, яка зламала б вільний дух українського народу.