«У мене шок, стрес і нерви – і тому пропало грудне молоко»

Микола:

- Поїхали УЗД робити. Перший раз сказали – хлопчик. Ну, думаю, три дочки є, нехай буде хлопчик. Поїхали вдруге зробити УЗД – хлопчик. Поїхали в Селідово, в пологовий будинок домовитися, щоб її, якщо що, взяли. Їдемо назад, вона каже: «Ой, у мене перейми». Швидка забрала. Буквально година пройшла, вона мені дзвонить – дівчинка.

Наталя:

- Переважно за дітвору переживаєш, за маленьких. Щоб не було переляку, не дай Бог. Потім же вночі спати не будуть.

Микола:

Стріляють – це жах. Вчора почали стріляти з чотирьох вечора і до пів на п’яту ранку. Дитя, як на зло, не спить, плаче. Почуло, як бабахнуло щось! Взагалі в сльози, плаче, розривається. Я до пів на п’яту ходив, на руках її качав, поки вона заснула. Ми навперемінку – то дружина, то я. Дві години я, дві години вона з нею. Вона засне хвилин на п’ять. Знову десь бубухнуло – все, вона прокидається.

А куди їхати? Куди поїдеш? Воно всюди добре, де нас немає. Ми виїжджали до друга, колитут обстріли були. Три дні там пробули. Потім треба ж і додому їхати. Вдома поросята, господарство. Треба дивитися, годувати. Це добре, що брат її прийде, погодує їх. Попрошу – він прибіг, погодував. Коли ми повернулися, тихо було. Десь за тиждень знову почалося.

Дядько був на роботі. Він у школі працював слюсарем. Почався обстріл, але нас вдома не було в той день. Він дивиться: пожежні під’їхали. Він сюди прибігає. А тут запалало. Загасили. Перші обстріли як почалися – і ось це сталося. А потім нас вдома не було, снаряд сюди потрапив.

Потрапив у дах, і як дощі пішли, воно все обсипалося повністю. Дірка. Це чудо, що нас не було вдома. Ми були у матері. У мене мати хворіла, треба було прийти, погодувати поросят, їй допомогти. Вона ходила вже погано. Поїхали до неї на машині. Кажу: «Давай тут залишимося, - як відчував. - Давай тут переночуємо». Залишилися там ночувати. А вранці приїжджаємо, дивлюся – діра.

Дядько виходить, каже: «Тут щось гримнуло вночі, і не зрозумів що. Я не став виходити – тут стріляли». Я заходжу в будинок. Якраз дощ, злива. Дивлюся: стеля осипалася.

Як вчора почали стріляти – дочка прокинулася, до нас прибігла, заплакала. І молодша прокинулася. Цю Наташа взяла на руки, а я взяв Ксюшу. Ксюша заснула. Думаю, назад її нести не буду, а то стріляють. Поклав на дивані. Маленька на руках усю ніч. І до ранку ось з нею. Не спить. Плаче.

На городі практично ми не буваємо, тому що тут страшнувато. Одну людину вбило – картоплю садила. Тепер ми побоюємося сюди заходити. Буває, вийдеш, у нас на початку цибуля росте. І починаються поодинокі постріли. І ми швиденько заходимо. Тут із терикону все як на долоні. Випущу поросят, попас, загнав їх, і все.

Наталя:

- У мене четверо дітей, чотири дівчинки. Діти бояться. Так і живемо. Це просто не передати. Особливо коли я потрапила в пологовий будинок і почалися тут обстріли, я думала, що молоко пропаде. Я їм через кожні дві хвилини дзвонила, дізнавалася, як вони, що вони.

Бракує харчування дитячого – я груддю не годую, харчування не вистачає. А 60 гривень одна пачечка «Малюка» коштує. А їх чимось годувати треба. У чоловіка зараз роботи немає. Вдома. Може, підзаробити десь, і все. Я отримую дитячу допомогу.

Я перепсихувала, коли маленькій було два тижні, і якраз обстріл. Немає ні підвалу, нічого. Я бігаю з кімнати в кімнату з нею. І вона кричить, і я плачу з нею. І на ранок не було молока. У мене шок, стрес і нерви. Дуже серйозно. І діти, в першу чергу вони бояться. І вони мені наганяють більше страху, і я панікую, мені здається, більше, ніж вони.

Я не так за себе, як за дітей боюся. Три рочки середній. І вона більше всіх боїться.

Маму паралізувало рік тому 5 травня 2015 року. Може, стрес або щось ще. У неї спочатку мову відняло. Я кажу: «Ма, в чому справа?» Я її провела додому до себе. На ранок мені дзвонить її сестра, тобто моя тітка, і каже, що вона злягла повністю. Приходь, каже, будеш допомагати мені годувати, вона не встає. І після цього вона не розмовляє. Бекає, мекає по-своєму. Годуємо її, одягаємо-переодягаємо памперси.

Поки війни не було, робота була. Я б могла допомогти чимось, морально і грошима. А так зараз більшість грошей іде на дітей. Матері від сили можу 300 гривень дати або так скупитися: кефіру, ряжанку, молоко – вона це любить.

Сподіваємося на краще, тому що все життя не може таке тривати. Щоб робота була, діти нормально вчилися, не боялися, щоб закінчився цей страшний суд.