Ігнатченко Вадим, І курс (10 клас), Чернівецьке вище комерційне училище Державного торговельно-економічного університету

Вчитель, що надихнув на написання — Погребенник Ірена Любомирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Вадим, і я з Маріуполя.

Ніколи не думав, що ця фраза може викликати співчуття, яке прочитується в очах людей, зацікавлення чи навіть переляк. Для мене вона завжди була нейтральна. До квітня 2022 року, коли МОЄ життя змінилося назавжди. Той день, коли ми з батьками та братом переїхали до Чернівців, я не забуду ніколи. Тоді я чи не вперше усвідомив себе українцем.

Я добре пам’ятаю, як почалася війна. Ми не відчували ні страху, ні розпачу. Було весело враз не піти до школи, відкинути всі обіцянки, дані батькам, ночувати у підвалі гуртом, готувати на вогнищі... Навіть вибухи ми сприймали просто як грім, не розуміючи серйозності ситуації. А що хотіти від підлітків? Але батьки були занепокоєні, моніторили новини, майже не спали. Одного ранку я побачив сльози в очах рідних. Тоді я зрозумів: відбувається щось справді страшне.

Наступні дні стали жахливими.

Вибухало уже над нами, часом трусило так добряче, що посуд у підвалі дзвенів, підстрибували речі.

Місто стало порожнім, багато будинків було зруйновано. Я метушився, намагався щось робити, допомагати людям, аби менше думати і пережити напад паніки.

Через місяць батьки прийняли рішення залишити місто. Їхати і втрачати дім, усе рідне та миле серцю, ми не хотіли, до останнього вірили, що ситуація зміниться. Але організація, що займалася евакуацією людей, наполягла. День виїзду, як і сама дорога, були найважчими в моєму житті. Усі надії було вщент зруйновано.

Разом з обрисами рідного міста на горизонті я наче втратив внутрішній стержень, а моїми вічними супутниками стали відчуття втрати, розгубленості і безнадії. 

Ось що «подарували» українцям найближчі сусіди.

Так, за один день, я став патріотом України і почав ненавидіти росію. І щиро мрію передати це почуття своїм дітям і внукам. Уже в Чернівцях я дізнався про данського літературознавця Георга Брандеса, який колись сказав:

«Найбільшою небезпекою для свободи є пасивність народу». Тепер я знаю, що у школі мене не навчили історії України, я не розумів, хто наш ворог і чому, я був пасивним як громадянин,

і це, мабуть, єдина користь цієї страшної війни – я став цінувати свободу і розуміти шляхи, якими треба до неї йти.

Часом я відчуваю ВИНУ. Тоді, коли чую жахливі історії втрат та каліцтв. Мій тато одразу після приїду в Чернівці пішов на фронт. Ми щодня живемо з хвилюванням за нього. Мої бабуся з дідусем прийняли важке рішення залишитися в Маріуполі. Ми щогодини сумуємо за ними. Я втратив усе: дім, мрії, друзів і рідних, – але вижив і зараз там, де поки що спокійно. Тому всупереч усьому травматичному, що відбулося в моєму житті, вина все одно тривожить мене і отруює навіть ті маленькі радощі, які щосили намагається подарувати нам з братом мама. Тепер я вчуся радіти життю з цією виною в душі.

Якщо б мене спитали, що зробила зі мною ця війна, я б ще розказав про ВТРАТУ СЕНСУ. Зараз найкращі роки мого життя, але, поки за кордоном мої однолітки подорожують та розважаються, я нічого не прагну (бо не на часі), ні про що не мрію, а коли нарешті закінчиться війна, то мені, дорослому, уже й не треба буде підліткових розваг. Тому у мене відібрали найцінніше – мій час. І ніхто не поверне ці втрачені роки…

Я знаю, що війна колись закінчиться, але, мабуть, ніколи не повернуся в Маріуполь. Насправді я шкодую не за самим містом, а за життям, яке було там. А покалічена після війни Україна ніколи не стане колишньою. Хоча це добре. Нам треба засвоїти уроки минулого, відшукати в собі НАДІЮ, і, міцно тримаючись за ПАТРІОТИЗМ, спочатку відбити, а тоді відбудувати свою країну, бо більше ніде ми не будемо відчувати себе важливими. Тільки тут. Тільки вдома. Ось за це і треба триматися тим, хто крокує шляхом найбільшої війни і найбільшої трагедії ХХІ століття.