Кулик Євгенія, учениця 9 класу Олександрівської гімназії Запорізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Рязанова Ольга Станіславівна

«Війна. Моя історія»

Пам’ятаю ранок. Звичайний ранок: мама повела братика до школи, а сестричку в дитсадочок. Я забарилася, потихеньку допивала ранковий чай, мріяла, думала про навчальний день. Аж раптом із гуркотом відчинилися двері – стояла мама. Очі…мамині очі…Біль, жах, нерозуміння, страждання, болість, щем. Я перелякалась. «Війна», - коротко сказала мама. І тиша нависла над нами. Дзвінка, млява, гнітюча. Тиша була до остраху тихою.

Ми збираємо речі. Тільки необхідне. Одна валіза на чотирьох. На вокзалі один суцільний гамір, галас, занепокоєння, штурханина. Час зупинився. Людино потік. Нас у плацкартному купе сімнадцять. Дві доби сидячи. Малеча вдвох на верхній полиці. Нам пощастило, бо дехто на валізах в проході.

Львів. Вибух. Це страшно. Щось невідоме підійматися з кінчиків пальців, іде вверх, доходить до душі одним великим клубком і зупиняється в горлі. Моторошно, нудить. Ти не володієш тілом, трясе й лихоманить. Години через дві прийшла до тями. Через вибух потяг до Польщі затримують. Уже все одно, де і як. Утома, знесилення емоційне, виснаження фізичне.

591 день війни. Я так хочу додому, в рідну Україну. Ночами сниться дорога до школи. Мариться, що вранці виходжу з під'їзду, листя шурхотить під ногами, а я посміхаюся, бо все рідне… МОЄ…українське. Вірю, сподіваюсь, не втрачаю надії. У мене все буде, особливо – незалежна Україна.