Валентина живе на Донеччині, але її батьки походять з Івано-Франківщини. Від початку війни вона готує їжу для українських військових. Знайшла серед них багато земляків

Мені 64 роки. Зараз живу у селі на Донеччині. Займаюсь господарством. До вторгнення жили ми дуже добре. Як усі працювали і жили. Я опікуюсь дитинкою 10 рочків. Виховувала як могла, вона мене мама кличе. Спочатку я надіялась, що колись Донеччина повернеться в Україну. А коли оце все почалось, то мені довелось з дитиною виїхати у більш безпечне місце. 

Чоловік залишився тут. Я зараз приїхала йому допомогти, бо у мене ще свекруха, їй 85 років. І оце я мотаюсь Київ Дружківка. Там - дитина, тут - чоловік і свекруха. Дуже тяжко. Не дочекаюсь, коли це все закінчиться. 

24 лютого ми з дитиною зранку приїхали до лікарні. А там щось усі бігають, метушаться. Батьки забирають дітей. Я запитала: «Що у вас тут коїться?» Вони кажуть: «А ви що, не знаєте?» Я відповіла, що ні, я приїхала із села. – «Так у нас же війна почалась!» Ой, у мене був і холодний піт, і гарячий. Я  такого ніколи навіть і подумати не могла, що у нас дійсно буде війна. 

Лікарка оглянула дитину і сказала везти в Краматорськ. Інша жінка говорила, що зараз з Краматорська евакуюють сім’ї з маленькими дітьми. Я кажу: «Куди ж ви мене в Краматорськ, якщо там бомблять?» Потім і я вже почула вибухи. Отак нас застала війна. Я дитину забрала в село. Там у нас на початку було більш-менш спокійно, а потім вже почалось оце таке жахіття. 

Найбільше шокувало, що бомблять школи. Дитячі садки розбили. Що там? Танки стоять, чи що? Чи там виготовляють якісь боєприпаси? За це я не знаю, що б їм зробила. Що це таке? Що це за війна? Я зрозумію, коли бомблять якісь заводи чи склади. Ну тут же - діти. 

А ще мене шокувало те, що раніше ми були «братами», і оце так нападать. У мене є родичі у росії. Вони дуже шоковані тим, що відбувається. Але вони не можуть цього казати вголос по телефону. Вони тихенько. якщо десь щось написали, що відразу стирають. Отак ми спілкуємось. Вони дуже і дуже проти тієї війни. 

Допомагаємо, чим можемо, нашим військовим. У нас дуже багато жило хлопців. Я їм їсти готувала. Були такі молоденькі: найменшому 19 років, а найстаршому - 25. Ото так і живемо. Зараз у нас нікого немає. Вони поїхали десь далі, до Авдіївки. Ото так і моталась. Приїду то свекрухи - їсти наварю, то хлопцям картоплі насмажу. А що робити? У мене ж корені з Івано-Франківської області: батько звідти і брат - я його знайшла через передачу «Ключовий момент». Я туди їздила, спілкувалась, знайшла багато родичів. А як тут хлопці стояли, то я їм сказала, що моя мама із лемків. Так понаходила хлопців із лемків. Ми цілувались, обіймались. І всі - такі гарні хлопці! Дуже болить серце, коли їх проводжаєш туди. А звідти не вертаються. Це дуже страшно. І коли це все закінчиться, не знаю. Хоча б дожити, побачити перемогу. 

За цей час я познайомилась з багатьма хлопцями. Так що я хочу сказати, багатьом сподобалось наше місто. Я їх запросила сюди. Багато обіцяли приїхати. І моя мрія - щоб усі зібрались тут і відзначили нашу перемогу. Мрію усіх зібрати, кого я тут зустріла.