Вона залишилася, коли люди в паніці залишали селище. Наталія Малашина з прифронтового Новолуганського найнебезпечніші роки війни переживає вдома. Позаду жахливі випробування, але мир так і не настав...

Війна – це кошмар. У мене дочка вчилася в Донецьку. Був обстріл Донецька й Горлівки... Загалом, морок.

Ми з дочкою тоді поїхали до Києва до родичів. Я її залишила там, а мені довелося приїхати додому, у Новолуганське, тому що тут батько був. Обстріли були в нас із «Градів» та інших важких знарядь. Це страшно. І люди гинули, і будинки розбиті.

У нас постійно, щодня, через день обстріли

У сусідів вилетіли шибки, вікна, а у нас просто пластикові міцніші, вистояли. У наш п’ятиповерховий будинок влучило. У нас постійно, щодня, через день обстріли. Буває, що місяць-півтора більш-менш затишшя, але хорошого мало.

Раніше не думала, що таке можливо в наш час у нашій місцевості. А тепер сумно все.

У нас більшість людей із селища виїхали, і сім’ями, і дітей повивозили. Тут вже залишилися ті, кому немає куди подітися. І в нашому віці кудись їхати? Як починати все з початку? Жити в орендованих квартирах – це теж важко.

Давали допомогу нам від Ріната Ахметова. Продуктові набори. Бувало, що ми сиділи тут, усе було перекрите, стрільбище... Навіть магазини були порожні. Ні світла, ні газу, ні води – нічого... Тому допомога була істотна.