Ніхто не очікував, що все почнеться так раптово. Мирних жителів не попередили, не евакуювали в безпечне місце. Медичним працівникам доводилося виїжджати на виклики без будь-якого захисту. Але вони їздили під обстрілами й надавали необхідну допомогу.

Усі були разом, жили та працювали, спілкувалися один з одним. Кордони були відкриті, я могла поїхати до брата, він живе в Росії, у Краснодарському краї. І вони могли приїхати сюди. А так він сім років не бачить свою рідненьку маму. Вона його не пізнає по фотографії. Забула, що це її первісток, синочок сорок сьомого року народження, а мамі дев’яносто шостий. Вона ще адекватна. Але просто через те, що його не бачить, починає забувати.

Завдяки виходу (я медпрацівник), я за нею дуже добре доглядаю, може, тому вона й живе. Мені з нею дуже важко в цей непростий час. Від початку війни я не живу вдома, перебуваю в Кураховому. За 20 кілометрів звідси ми жили, знімали там квартиру, а в 2021 році переїхали у свою в Мар’їнці. Але живу теж не вдома, тому що у мене розмерзлись батареї, і я живу на квартирі.

У першу ніч війни, 11 липня 2014 року, ми з мамою були в будинку. Запам’ятаю на все життя. Снаряд «Граду» вибухнув у мене в городі. Це десь за десять або п’ятнадцять метрів від будинку. Світло згасло, будинок затремтів, ніби його взяли і потрясли. Мама вже попила чайок і пішла відпочивати. Я поповзла рачки, злякалася, до останнього не вірила, що таке може бути, хоча вже і блокпости в нас були. Але я не вірила, навіть не збирала свої документи та тривожну сумку.

Я не думала, що все буде так раптово, адже нас ніхто навіть не виселив звідси. Начальство зверху розуміло, напевно, що щось буде, але ми не розуміли, що може таке бути. І о шостій ранку стався другий вибух. Я вночі маму змогла спустити в підвал, а їй було 89 років. Вона, бідненька, ледве звідти вилізла, навкарачки повзла до виходу. Вона ту війну пережила, їй було десь сімнадцять, і цю війну застала на старості років.

Я ще працювала в поліклініці, у невідкладній допомозі всі сім років війни, мене скоротили тільки в березні. Ми чергували на блокпості, який з’єднує Мар’їнку й Донецьк. Там я теж була під серйозними обстрілами. Але ми чергували на блокпостах, виклики були на блокпости. Ми їздили й надавали допомогу.

І ось нам повідомили, що на блокпості поранення. Цей випадок я запам’ятаю на все життя... Ми з водієм виїхали. На перехресті БТР стоїть, а всередині два солдата. Ми під’їхали запитати, куди нам їхати, у який бік. БТР закритий увесь, як танк. Солдат маленьку щілинку зробив, сам у касці та бронежилеті, а я в костюмі медичному стою спиною до бойових дій, без бронежилета, без каски. Вийшла з машини, підійшла й питаю, а він мені сказав: «Швиденько звідси їдьте, швиденько! Ідуть бойові дії поруч».

Я не знаю, що мені робити, їхати чи не їхати. Ми ж невідкладна допомога. А тут бачу: на цей же виклик під’їхала швидка. Вони викликали і нашу допомогу, і швидку. Я зі спокійною душею сіла в машину, і ми поїхали ще на одну адресу в Курахове.

Ось такий випадок був, що ми були не оснащені. У нас в машині на двох – на водія й фельдшера – був бронежилет і каска. І хто одягне? Я ж не можу вдягнути. Водія залишити без цього? І він не може надіти. Так вони пролежали в нас. Ми ж удвох приїжджали на адресу.

Ми, фельдшери й водії, добиваємося статусу учасника війни. Таких випадків було багато. Ми ж по всьому Мар’їнському районі надавали допомогу. Ідуть бойові дії, а ми їдемо. Мені 68 років, я не військовозобов’язана, але все одно їхала й надавала допомогу. Виконувала свої посадові інструкції.

Ми отримували гуманітарну допомогу, і вона нам дуже допомагала. Зараз я залишилася без роботи, я-то отримувала пенсію та працювала. А зараз скоротили. І таких людей у нас дуже багато, безробітних, тому що заводи зупинилося. Був і шиноремонтний, і молокозавод, і харчосмакова фабрика, і хлібозавод. Скільки в нас всього було, а зараз нічого немає. Уся молодь, бідна, без роботи. Люди середнього віку без роботи.

Хто мав якісь гроші, змогли відкрити магазини й торгують, а решта людей без роботи. Немає коштів заплатити, першого березня скоротили вісім чоловік – п’ять фельдшерів і три водія.

Людям потрібна допомога, ми ж працювали цілодобово. Людям зараз ніде прокапали, ніде проколотися. Цілодобово до нас зверталися із різними захворюваннями. Собаки бродять без нагляду – бувають рани від укусів. Гіпертонічний криз, хвороба гіпертонічна, серцеві захворювання. Уночі ми приходили, надавали допомогу. А зараз нікому надавати допомогу. Цілодобової служби немає, є тільки швидка допомога, яка виїжджає не на всі виклики, лише на екстрені. А високий тиск хіба не екстрений? А вони по телефону лікують: «Випийте пігулку». Інший раз вже пігулка не допомагає. Треба поміряти тиск, не у всіх же літніх людей є цей апарат. І потрібно розібратися: це дійсно тиск або щось інше.

Про нас не подбали. Війна почалася, а нас навіть не попередили, щоб виїхали, тому що будуть бойові дії, адже голови відлітали у людей!

У нас є будинок зруйнований, як пам’ятник стоїть у Мар’їнці. Там жили мої знайомі, вони загинули. Вони перебували вдома в ту ніч. Багато сиділи в кафе, щось відзначали – і летіли голови. Скільки людей загинуло!