Я вам зараз прочитаю вірш, який написала одна дівчинка (плаче).

 

Тут все, як всюди:

день і ніч, дорога,

каштани біля дому,

яблуні, горіх.

Тут все, як скрізь:

і сонце, і погода,

блакитне небо теж таке, як скрізь.

З дерев вітер зриває жовте листя

і падають у став каштани-їжачки.

Духмяний запах трав

і жито колоситься.

Тут все, як скрізь…

Та все ж не так, як скрізь.

Не чути гомону людей

у час вечірній

та не зустрінеш мамочок з дітьми.

І вулиці такі тут непривітні –

розбиті хати, пошматовані двори.

Тут навіть птахи не злітають в небо,

тут холод в душах і в очах печаль.

А страх, що огортає все сильніше,

пронизаний у стінах і стежках.

І звуки вибухів. Не знали?

Запевню вас, що тут не так, як скрізь.

Військові в формі, БТРи, кулемети, автомати

і залпи вогників летять у ніч…

Прекрасне було життя. Ми жили у своєму будинку, тільки його відремонтували. У нас в очах була радість...

Війна почалася 11 липня 2014 року, коли бомбили Мар’їнку. Не стало світла, води, газу. Чоловік був інвалід, у нього не було ноги, діабет. Я змушена була виїхати в Курахове, зняти квартиру й поневірятися з ним там. Було дуже важко, а потім він помер. Якби не ця війна, то все було б добре.

У мене дочка в Кураховому, тому що тут нестерпно. Я живу одна після інсульту, дуже погано ходжу. Я не маю можливості піти в магазин, у лікарню. Тому переживаю як можу. Мені, спасибі, допомагає сусідський хлопчик.

Взяти квартал від провулка до провулка. Ось мій будинок – вдова. Наступний будинок – вдова. Наступних два – взагалі нікого немає. Наступний – вдова. Далі – вдова. Провулок закінчився. Переходимо на непарну сторону – вдова, вдівець (дружина вбита снарядом, коли стріляли з «Градів», потрапило в будинок, і вона загинула). Ось так ми живемо. Вулиці розбиті, не те що їздити – пройти неможливо. Газу немає. Із крана тече болото, купуємо питну воду. Виживали за рахунок Ріната Ахметова, коли були тормозки. Дай Бог йому здоров’я, ми рятувалися.

Немає почуття безпеки. Щоразу чуємо, що десь стріляють. Так, ми це не бачимо, як раніше. Стріляють менше – це факт. Стало якось не так страшно лягати спати, але все одно зберігається тривога. Боїмося, що ляжемо спати, уранці встанемо, а там знову війна. І знову страхи, які ми пережили. Для того щоб щось зрозуміти, потрібно це пережити.

Змінилося ставлення до життя. Якщо сказати кількома словами – немає впевненості в завтрашньому дні. Ми не знаємо, що буде завтра. Сьогодні прожили – і добре. Уранці прокинулися, слава Богу, подивимося, що все тихо. Взагалі так не робиться. Час припиняти цю війну і налагоджувати мирне, нормальне життя, особливо пенсіонерам. Скільки нам залишилося? Зовсім мало, а життя немає. Я сама, мені вугілля потрібно занести, а немає кому. Город заріс, а в мене немає сил довести його до пуття. Вікна побиті, потрібно їх вставляти. І так живуть усі, не тільки я.