Ми з родиною жили в центрі Маріуполя. У перший день війни вдалині почули вибухи, почали перевіряти новини і дізналися, що почалося російське вторгнення.

Ми перебували в окупованому місті. У нас не було води, світла, комунікацій, тепла, газу. Наш дім був зруйнований і згорів. Нам довелося ховатися у бомбосховищах. Місто постійно перебувало під обстрілами. Загинули наші сусіди. Слава Богу, у моїй родині всі живі. Ми виїхали з Маріуполя наприкінці березня.

Коли біля нашого будинку впала авіабомба, від удару вилетіли двері під'їзду, і мою доньку ледь не прибило цими дверима. Вони пролетіли від неї буквально в сантиметрі.

У наш двір влучила ракета і вбила наших сусідів. Ми бачили їхні тіла: деякі з них були з відірваними кінцівками. Навколо було дуже багато мертвих людей і зруйнованих будівель.

Ми вибиралися з міста пішки під обстрілами. За межами міста нам вдалося спіймати мобільний зв'язок і зв'язатися з нашими родичами, які перебували у найближчому селі. Вони за нами приїхали і вивезли у Мелекіне, а звідти ми з перевізником дісталися до Запоріжжя. Далі рушили евакуаційними потями на захід України. Куди їхати – вирішували у дорозі. Для нас головним було дістатися української території.

Я працювала і працюю зараз репетитором. Намагаюсь відволікатися на дитину.

Хочу, щоб війна закінчилася якомога швидше, але поки не бачу для цього реальних можливостей. Сподіваюсь, що ми зможемо знайти місце, де будемо жити спокійно і процвітати.