Мені 55 років. Я заміжня. У мене є дочка, зять та внук. Ми жили в Маріуполі.

Коли почалася війна, я була на лікарняному. Довелося зняти з ноги гіпс, хоча й не було впевненості в тому, що кістка зрослася. Тільки-но я вийшла з кабінету – зникло світло. Відтоді його більше не було, інших комунікацій також. 

Спочатку ми з рідними сиділи у квартирі, на десятому поверсі. Дотримувалися правила двох стін. Ми бачили, як російські літаки скидали бомби на будинки, боялися, що можуть скинути й на наш. Найбільше було страшно за восьмимісячну внучку. 

Коли я вийшла на вулицю, була шокована, бо побачила трупи, повалені дерева, спалені будинки. 

Коли в наш мікрорайон прийшли російські військові й почали робити зачистку, ми ризикнули прориватися з Маріуполя. Найважче було проїхати блокпост біля Мангуша. Нам не вдалося зробити це з першого разу. Наступного дня вже була велика черга. Ми вистояли її, пройшли фільтрацію й поїхали далі. На блокпості у Василівці російські військові нікого не пропускали. Ми стояли в полі. Місцеві мешканці привозили воду й хліб.  Потім нас пропустили, бо я дуже попросила. По дорозі до Запоріжжя заблукали, приїхали в місто вночі. 

Зараз живемо в Тернополі. Нас запросила сюди моя знайома. Після виїзду з Маріуполя мені довелося доліковуватися. Бо з’ясувалося, що перелом не зрісся. Від сусідів, які залишилися в окупації, ми дізналися, що нашу квартиру пограбували.