Керівниця дошкільного закладу поряд із зоною бойових дій живе в рідному селі, відчуваючи відповідальність за свій колектив, робить все, що в її силах, щоб наблизити перемогу

Ми проживаємо в Нікопольському районі, в зоні бойових дій. Я працюю директором дошкільного навчального закладу в нашому селі. 24 лютого мої працівники зателефонували мені першими з запитанням, що робити. Але я вже чула вибухи. Сама стояла в розпачі, не знаючи, що робити, кому дзвонити, про що питати, що говорити. Оскільки я керівник, то для мене найважливішим є життя і здоров’я наших дітей і працівників. Тож потрібно було нагально вирішити це питання, а потім сісти й подумати, що робити далі самій. 

За ці два роки війни ми не страждали від дефіциту продуктів. Але наше село стоїть на березі Каховського водосховища, якого зараз фактично немає. Тож ми зіткнулися з екологічною катастрофою. Що ж до нестачі ліків – періодично ми їздимо купувати то в одне, то в інше місто. 

У наше село прилітали дрони. Я особисто не була свідком якогось вибуху. Але моя донька, коли була вагітна, була дуже налякана. І торік, коли постала загроза підриву ЗАЕС, ми мусили поїхати в іншу область України. Через три тижні повернулись. Було страшно покидати домівку з усвідомленням, що, можливо, ми більше не повернемось. 

Коли моя донька народжувала в Нікополі під обстрілами, я з нею перебувала у пологовому будинку. Під час кожної тривоги і загрози артобстрілу ми бігли у підвал. 

Але, дякувати Богу, прильотів по пологовому і поблизу в той час там не було. Чути було вибухи десь далеко, але нас Бог милував. 

Радує, що люди стали згуртованішими. Ми допомагаємо ЗСУ різними способами. Але більше радує особисте. Син закінчив школу і вступив до вишу. Донька завагітніла й народила онука. Племінник одружився. Незважаючи ні на що, життя триває. Я протягом цих двох років тримаюсь на заспокійливих препаратах. Без них, напевно, не витримала б і психічно здоровою людиною не була.  У межах я сама себе не змогла б втримати. 

Перш за все хочеться, щоб усі повернулися на рідну територію, хто де народився, хто де проживав до війни. Не хочеться, щоб люди проживали за кордоном. Хочеться, щоб діти продовжили навчання у своїх садочках, школах, жили у своїх домівках, у своїй країні. Щоб діти, які закінчують школу, бачили сенс життя. На жаль, такі діти, як мій син, його не бачать. Він не розуміє, навіщо йому вчитись. Але я хочу, щоб кожна людина бачила свій завтрашній день. Щоб могла планувати, і ці плани здійснились. І, звичайно, щоб був мир у країні, щоб люди повернулись і відновлювали свою країну. А ще я хочу знову почути дитячий сміх у нашому садочку.