24 лютого перебувала в місті Суми, де проживала та працювала до початку війни. Рано-вранці телефонним дзвінком мене розбудила матір чоловіка і сказала, що почалася війна, збирай найнеобхідніші речі, свої та дитини і ми приїдемо вас із чоловіком заберемо до себе в село. Чоловік пішов на роботу зранку, а я збирала речі і вирішила їхати першим рейсовим автобусом, не чекати поки приїде машина. Але автобуси вже не ходили і дочекавшись чоловіка, ми пішли на зустріч машині пішки.

Близько 15:30 через село почала їхати ворожа колона з різною технікою через нашу вулицю, бо будинок розташований в центрі і ми лише встигли сховатися до погребу, сиділи там до десятої години вечора. І кожен наступний день через село рухалась ворожа техніка, почалися обстріли, літали розвідувальні апарати, магазини закрилися, нічого не можна було купити, черги були довжелезні.

Одного разу, стоячи в черзі другу годину, через село знов почали їхати і стріляти, необхідно було швидко тікати, бігла через городи сусідів, не знаю як я перескочила в довгому пуховику через паркан, але додому добігла… Вдома вже було прийнято рішення переїздити з центру села до моєї бабусі на околицю, там не їздили колони під будинком. Так ми і поїхали, взявши лише речі, ліки. І кожного ранку ходили з чоловіком додому годувати домашню птицю, собаку, кота.

Але 16 березня з самого ранку село окупували і ми не встигли нікуди піти. Окупанти заїхали в село, розбили з міномету прицільно декілька будинків та поселилися в будинках мирних жителів у центрі села. У нашому будинку жили російські військові, за словами сусідки - офіцери. Розграбували все, що хотіли: від техніки до продуктів харчування та одягу. Ходили з обшуками по домівках, шукали місцеву тероборону, забирали людей на допити. Через три дні вони з нашого будинку виїхали і заїхала інша колона.

Нами було прийнято рішення повертатися додому. Спочатку я з чоловіком пішли перевірили, йшли через блокпости, бо все ще були в окупації, ніяких розтяжок не було, а потім інші члени родини пішли. Найбільш складним було повертатися до будинку з дитиною за руку, проходячи блокпости та нову колону, яка щойно заїхала в село і повернутися назад не можна було, бо сказали російські військові, щоб йшли далі  . Так, прийшовши додому, вдома не було майже нічого з круп, м'яса, муки тощо. Але сусіди, знайомі допомагали чим могли, дякуючи їм, спекли домашній хліб, який дитина їла і говорила, що це найсмачніша їжа…       

Зараз ми живемо разом із сім'єю.  Зворушила допомога людей і віра лише в краще.

Робота є, як працювала в освіті, так і зараз працюю. Нічого змінювати не збираюся.

Про страшні події нагадує весь будинок: куди не глянь, всюди згадка, що тут жили окупанти, награбували ті речі, які були дорогі серцю. Залишили на згадку свій сух-пайок, безлад, бруд…