Ібрагімова Айсель, учениця 11-В класу, Харківський ліцей №17

Вчитель, що надихнув на написання есе: Ягнюк Наталя Іванівна

“Війна. Моя історія”

“Що ти відчувала, коли у твоїй країні почалась війна?-питали мене по телефону мої родичі з інших країн. ”Не знаю”,-відповідала я. На той час я ще не усвідомлювала,як зміниться моє життя.

Прокинутися зранку. Піти до школи звичною дорогою. Обговорити з однокласниками в холі перед уроками контрольну роботу,яка чекає попереду. Ніколи не думала, що настільки буду сумувати за цими дурними розмовами.

Я пам’ятаю,як за день до початку повномасштабного вторгнення було багато дискусій у школі про війну. Ніхто не вірив, що таке може відбутися. Як це? У нашому Харкові,яким ми так пишаємося, війна? ”Це все брехня та нісенітниці. Ніхто на нас не нападе”,-говорили ми всім класом у їдальні на перерві.

Прокинулася я не від дзвінка будильника. Звук від телевізора, який зазвичай так гучно вранці ніхто не вмикає...Новини(але я ще не розібрала, про що там говорять), голоса батьків...Мій телефон розривається від повідомлень. Я здивовано беру його, щоб подивитися,що ж таке відбувається. А потім чую вибухи. Здавалось,що мені це просто почулося. Але потім мама з татом забігли в мою кімнату.Бачу цей розгублений погляд,який ніколи до цього не бачила. Я запам’ятала його надовго.Пазл зібрався,я зрозуміла: війна з нашими вчорашніми ‘братами’ таки почалася.

У підвалі ми намагалися зігрітися, плакали, згадували щасливі моменти, уявляли майбутнє. Ні хвилини не проходило без перевірки новин. Це стало звичкою.

Наш чат із класом в телеграмі постійно був на зв’язку. Сидячи в підвалах, ми обговорювали всі новини та намагалися зрозуміти, як швидко це все закінчиться. Хтось жартував,щоб було не так страшно.Усі підтримували одне одного,незважаючи на те,хто з ким спілкувався в мирний час.

Найважчим для мене стало рішення батьків виїхати з Харкова. Ми швидко зібрали речі та попрощалися поглядом з нашою квартирою. Мені з братом не хотілося залишати рідне місто до останнього.Але батьки наполягали, хоча було видно сум в іхніх очах. Ми заносили сумки з речами у машину, а десь дуже близько було чутно вибухи. Тоді я насправді злякалася і більше не сперечалася з батьками.

Їхали ми на захід країни,залишивши те,що було таким рідним для нас. Занесло нас у село на Тернопільщині.

Ідеальне місце для того,щоб сховатися від побачених жахів. Нас оточували гарні краєвиди та добрі люди.У голові була купа питань: ’Де ми будемо жити?Чи будемо ми у безпеці? Коли це все закінчиться? Думки про те,що доведеться жити так далеко від рідного міста,у зовсім не знайомому місці, лякали.Зустріли нас дуже тепло,з розумінням, як своїх. Знайшли житло, пропонували їжу. Місцеві вчителі допомагали мені надолужити пропущене.Ми побачили єдність та гідність українського народу в складний для країни час. Прийшло розуміння того, наскільки я не хочу їхати з України.Моя мрія - це побудувати тут хороше майбутнє для мене та моєї родини.

У селі ми жили кількома сім’ями.Це були наші родичі та близькі друзі, які поїхали разом з нами.Нас було двадцятеро в одному будинку. Спочатку лякали гучні звуки,відразу всі прокидались: і малі, і дорослі. Ми сиділи разом, заспокоювали одне одного та чекали на щось. Здавалось,що ми знайшли спокій. Але не згадувати про дім ніяк не виходило.Зболений, але нескорений Харків, як і вся Україна,чинив спротив окупантам. Ми чим могли допомагали нашим захисникам.

За пів року ми повернулися додому. Низький уклін і велика вдячність за це нашим воїнам. Я думаю, зараз багато хто зрозуміє це почуття, коли ти вперше заходиш у свій дім після довгої розлуки. Його запах ні з чим не сплутаєш. Я вдома...

Уже більше року, як ми в Харкові. Війна ще триває,але місто залишається незламним. Я не знаю, коли знову буду відчувати себе в безпеці, але ця війна допомогла мені зрозуміти, наскільки важливою для мене є підтримка рідних та друзів у такий складний час.Я вдома, поряд моя родина і мій народ, тому все буде Україна.