Бегур Артем, 10 клас, Херсонський ліцей №6 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Мельник Лариса Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Про війну я знав лише з книг історії і кінофільмів. Ніхто з моєї родини не вірив, що росіяни прийдуть на нашу землю, у наші домівки.

Той страшний день, 24 лютого 2022 року, я запам’ятаю на все життя…

Ранок, вибухи, страх і нерозуміння того, що відбувається…

На наступний день ми вже всі ховалися в підвалі сусіднього будинку та читали в новинах, що наші відважні воїни сміливо намагалися захистити наше місто від російських загарбників, бої були зовсім поряд біля нас - на Антонівському мосту.

У підвалі ми провели майже цілий місяць, тільки батьки виходили, щоб принести їжі й води та оглянути місцевість навкруги.

Новини були невтішні: наше місто окупували, скрізь були російські військові та багато ворожої техніки.

Улітку мене разом з братом батьки відвезли до бабусі з дідусем, які проживали в селі Херсонської області, так як там було безпечніше ніж у Херсоні.

11 листопада 2022 року після звільнення міста Херсон ми з братом залишилися на лівому березі в окупації. Це були найдовші 1 рік та 2 місяці без батьків. У пошуках зв’язку та інтернету ми ходили по всьому селі та шукали, у кого можна взяти телефон або просили під’єднати нас до їхньої інтернет мережі, щоб почути голос мами й тата.

На той час у селі вже були окупанти, вони їздили на військовій техніці та на цивільних машинах, які відібрали в жителів Херсонщини. Російські військові ходили з перевіркою по дворах та будинках рано-вранці. Обшукували хати, сараї, гаражі, шукали зброю, брали все, що їм хотілося. Навіть одного разу вони залізли до нашої сусідки та позабирали їжу з морозилки. Думали, що там лежало заморожене м'ясо, а то були заморожені овочі та фрукти. В одну з таких перевірок до нас у двір зайшло 5 озброєних чоловіків, двоє пішли в гараж, третій поліз на горище, ще двоє перевіряли будинок та задній двір. У кожного з них було по одному автомату, пістолету, одягнені в бронежилети та по два ножі: один маленький висів на руці, а другий великий -на нозі.

У той момент я відчув безпомічність і страх від того, які в них наміри, та дуже сильно хвилювався за те, щоб вони не запитали документи на нас з братом і не забрали нас невідомо куди.

Росіяни перевірили тільки паспорти бабусі й дідуся та наказали подати наші з братом документи в російську школу. Ми не хотіли навчатися в російській школі. Увечері зателефонувала мама й повідомила, що ми можемо виїхати з окупації через волонтерів. Після тих слів у мене нарешті з’явилася надія, що ми з братом побачимо батьків. Ми дочекалися: нам зателефонували волонтери і дали детальну інструкцію наших дій та маршруту.

Ми їхали п’ять днів. Перед останньою пересадкою на автобус, де нас мали вивезти на кордон з Сумською областю,

ми мали пройти перевірку, так звану «російську фільтрацію» - це був ще один стрес, декого не пропускали далі і повертали назад.

Дві ночі я зовсім не спав – страх, що нас повезуть не туди, куди треба, радість та хвилювання довгоочікуваної зустрічі не давали зімкнути очі. Телефон був у мене завжди в руках, щоб бути на зв’язку з мамою. За ті дні я думав, що ми заблукали, але далі йшли 3 кілометри пішки до нашого кордону, ночівля в Харкові, і ось ми нарешті зустрілися з мамою в Кривому Розі.

Ми з братом потихеньку оговтувалися після пережитого. Потім ми поїхали в місто Херсон до батька, там були на осінніх та зимових канікулах. Ось так і пройшли ці незабутні 1000 днів війни.