«У полоні був 48 днів. Заклеїли очі, били з усіх боків, стріляли над головою»

48 днів у полоні. Допити, вибивання свідчень, тортури — такою була розплата за бажання підтримувати порядок у рідному місті у воєнний час. Володимир Іванченко в перші дні війни одним із перших записався до муніципальної дружини. Дозор вели без зброї. Стежили за порядком, виловлювали мародерів, фіксували зломи й крадіжки… Під час окупації на одному з блокпостів Іванченка затримали просто на очах у 13-річного сина й матері. Володимир — батько-одинак. Усі 48 днів полону його син чекав на повернення найдорожчої для нього людини. Хлопчик із бабусею щодня сиділи до пізньої ночі біля під’їзду, сподіваючись почути знайомі кроки.

24 лютого я був у Херсоні, удома, дивився новини по ютубу та почув, побачив, що почалася війна. Як таких я не чув якихось дій, у нас у центрі міста не видно, не чути, було тихо. Усього лиш якісь бухи далекі. Такого особливого, щоб щось відбувалося, не було. Я пішов наступного дня до військкомату, але всі військкомати були закриті. Намагався до тероборони вступити, але все закрито. Наступного дня почали збирати муніципальну варту. Я один із перших вступив до муніципальної варти, був у муніципальній варті. Я був у ній до 26 квітня. До того моменту, коли зняли нашого мера міста Ігоря Колихаєва з посади. Окупанти, які його зняли, нас розформували.

Ми намагалися підтримувати порядок у місті до цього часу. Потім нас розформували, звичайно, ми розбіглися, поховалися по норах, як то кажуть. Нас почали виловлювати.

До 26 квітня ми переважно займалися чим? Виїжджали на проникнення до приватної власності, якісь офіси. Мародери наші міські лізли, люди, які не розуміли. Ми фіксували все це й відправляли до Києва.

26 червня це було. Їхав (у нас є мікрорайон Острів) із центру. Там стояв блокпост. На блокпосту я їхав із матір’ю, з дитиною на Острів до родичів. Мене зупиняють — маршрутку, і виводять людей. Постійно там перевіряли документи, змушували показувати татуювання, телефони всі. Усе як завжди. І тут вигук один: «О, одного зловили!»

Коли перевіряли мій телефон, мене крутять прямо перед автобусом, починають бити прямо перед автобусом і за руки, за ноги тягнуть за блокпост. Там у них раніше угрупування було й туди у двір тягнуть.

Ще поки мені не заклеїли очі скотчем, я бачив: вісім чоловік почало лупити мене з усіх боків. Звідки тільки не прилітало. І лупили і палицями, і прикладами, і з рук, і з ніг. Усе летіло, з усіх боків летіло.

Потім мені заклеїли очі скотчем. Продовжували бити. Потім мене поставили до стіни, почали стріляти над головою. Потім прямо біля вуха стрілянину влаштовували. Я був настільки на нервах, що навіть не смикався. «О, який підготовлений, що й не боїться пострілів». Там уже наскільки нерви в кулак були стиснуті, що не те, що пострілів, просто не вистачало...Вони мене закинули в машину, повезли кудись. Привезли, у якомусь приміщенні теж били. Випитували: «Ти партизан чи ні? З ким партизаниш?» Привезли вже туди, на склотару, і там почали спочатку бити, а потім почали підключати електрику до мене.

Били струмом досить довго і «весело». Після того, що у них не виходить, вони закинули мене в камеру. Два тижні я не зміг навіть підвестися на лежанку, шконку. Там лавочка була, вона нижча трошечки, і ось я два тижні лежав на цій лавці, бо не міг фізично піднятися на цю шконку. Не те що мені люди не поступалися місцем, я просто не міг туди... Мені відбили нирки.

Саме ця лавочка була біля туалету — я одразу ж бігав у туалет. Принаймні таке було, вода, туалет був у цій камері. Потім вивозили мене, вибивали свідчення. Я казав: «Я нічого не знаю». Змушували під диктовку писати якісь свідчення, те, що вони хотіли. І тільки попробуй не пиши, бо тільки перестаєш писати — у тебе летить палками та з кулака. У мене прикладом з двох боків щоки пробивали, прикладом лупили. Одна щока гнила там.

Мені весь час доводили, що я партизан. «Ти партизан, здавай своїх спільників, і все». Постійно лякали, що в тебе варіанти: або до Кремля, або до «ДНР» тебе вивезуть. Коли випустять, нічого не казали. Тільки так, тільки постійне залякування, постійне, на кожному допиті били так, що свідомість утрачав. П’ять допитів у мене було. Нас, муніципальників, майже всіх виловили, повитягували туди. Ми — група «Центр», у нас принципово не було жодної зброї, нічого. Один раз на добу гречана каша солона страшне, хоч рибу в ній соли. Солонюча страшно… Добре, хоч вода була в крані, що можна спокійно попити. Увечері чай без нічого, без цукру. Гарячий чай, якщо це можна назвати чаєм, трошки вода фарбована.

Спочатку вони дозволяли в передачах передавати кип’ятильники, людям цукор, щось передавалося, а потім заборонили й позабирали абсолютно все. Мене перевели до іншої камери, з п’ятої до першої перевели. Там були в людей кип’ятильники, чай — попередавали людям передачу. Вони прийшли й вигребли в нас усе, і ліки, які передавали. Ми взагалі три дні сиділи голодні. Зі мною були досить таки відомі особи в камері. Це мер Новотроїцька Зваровський і політолог Максименко, наш херсонський. Там вони теж були. Він теж людина-інфарктник. Ні ліків, нічого йому не було. Як виявилося, зі мною в один день забрали й Колихаєва. Він потім ...Пізніше випадково побачили, що він був прямо навпроти мене в камері, навпроти мене, я Колихаєва бачив.

Я був у них у полоні 48 днів. Вони самі мене відпустили, змусивши підписати згоду на кшталт співпраці з ними. «Підписуй і виходиш». — «Добре, я вам підпишу все що завгодно, тільки б вийти від вас».

Бо це у всіх. Я потім у хлопців питав, що звільнились, у всіх. Усіх змушували підписувати цю на співпрацю, абсолютно всіх, інакше не випускають. Я там був до 8 серпня. Вийшов — просто зітхнув з легкістю, нарешті вийшов на волю. Поруч там магазин і дівчатка з магазину, продавчині: «Що, випустили?» Вони просто: «Тільки випустили?» Я говорю: «Так». Побігли, винесли водички, дали грошей. «Де живеш?» Кажу: «У центрі». Дали грошей на маршрутку, їдь. Я питав у хлопців, вони багатьох так виручали, рятували, щоб люди могли дістатися. Дякую цим дівчаткам. Я батько-одинак, у мене син удома, 14 років, на той час 13 років було. Плакав.

З моєю матір’ю був, з бабусею. Вони розказували мені, коли мене забирали, вони чули всі постріли, усі крики. Усі це чули. Відганяли їх від цих воріт прикладами, відганяли. Потім якийсь узбек чи бурят вийшов, виніс типу моєму синові сік: «Не хвилюйтеся, його допитають і ввечері буде вдома». Вечір трохи затягнувся. Вони просиділи до другої години ночі під під’їздом, сиділи чекали. І щовечора вони сиділи під під’їздом, чекали, коли я повернуся. Майже місяць я просто відлежувався вдома. Ворушитися практично неможливо було. У мене є фотографії, що я весь у синцях. Вони ж витримували, щоб синці посходили, а потім тільки відпускали. Частково лишилися.

Я майже місяць відлежувався вдома, бо ворушитися толком не міг.

Потім пішов до лікарні нашої, поліклініки. Наша лікарка виїхала, думаю, просто травма, зафіксувати просто травму. Не говорить. Дивилася дівчинка, яка заміняє нашого лікаря, вона, практично не ховаючись, одна носить брелок «Воля». З нею відверто поговорив. Вона мені оформила все, як годиться. У мене поламані ребра, печінка збільшена була. Я сам пив таблетки для відновлення печінки, тому що по печінці лупили добряче. Нирки теж. Усе це зафіксував. Справа в тому, що після фіксації я ховав фотографії та документи лікарські. По різних людях, то в одній стороні, то в іншій стороні ховав. Чекав, що хтось приїде, щоб отримати їх назад. І тільки зараз нещодавно отримав і йтиму в поліцію, надаватиму ці документи.