Мені 38 років. У мене є чоловік і три доньки. Старшій – дванадцять років, меншим двійнятам – по чотири з половиною. Ми жили в селищі Розівка Пологівського району Запорізької області. Я працювала в Будинку культури. 

У ніч на 24 лютого ми почули вибух. Наш будинок розташований біля траси Маріуполь – Запоріжжя. Вранці на ній був великий потік автомобілів. Через два дні пролунав ще один потужний вибух. Тоді ми поїхали до батьків. 

Восьмого березня наше селище потрапило в окупацію. Через тиждень ми повернулися додому, бо не хотіли, щоб росіяни заселилися в наш будинок. Окупанти ходили по домівках, шукали тероборонців і знущалися з них. 

Ми прожили в окупації пів року. Місяць не було електроенергії. Виживали завдяки фермерам. Нам роздавали муку, масло, олію. Згодом окупанти почали видавати матеріальну допомогу. Як багатодітна сім’я, ми могли отримати немаленьку суму, але совість не дозволила зробити цього. 

Нам було морально важко в окупації. Російські військові проводили агітації, намагалися переконати, що в росії жити краще. Влаштували референдум: зібрали людей, виступали перед ними, а потім сказали підняти руку тим, хто за росію. Підняв лише один чоловік. 

Ми виїхали вночі. На блокпостах нас не чіпали. Батьки не захотіли виїжджати. Ми залишили їм свого собаку. Я дуже переживаю за батьків. У селі чимало окупантів і їхньої техніки з боєприпасами. 

Зараз ми мешкаємо у родичів у Запоріжжі. Менших доньок віддали у приватний дитячий садок, бо державні не працюють. Ми з чоловіком приділяємо велику увагу вихованню і розвитку дітей. Тільки заради доньок і живемо. 

Ми віримо, що війна закінчиться нашою перемогою і всі населені пункти будуть відбудовані.