В Пологах ворожі солдати розпоряджались, як удома – брали, що хотіли, жили там, де вважали за потрібне, без дозволу хазяїв

Жила я в Пологах, це село Запорізької області. Коли почалась війна, в мене повибивало вікна, дах та понівечило хату. Я з дочкою живу вдвох, більше в мене немає нікого. Ми виїхали в Запоріжжя.

Ми ще раніше думали виїжджати. Тільки як, куди, чим? Були закриті коридори. Ми жили під постійними обстрілами. Дуже багато снарядів літало по вулицях. Хіба то люди - то ж нелюди!

Коли війна почалась, мені сестра подзвонила. А шостого числа почали по вулицях ходити. Нам страшно було й виходити. Потім танки їздили. Ввечері почали ходити по хатах, щоб десь ночувати.

У людей поруч в домі спали. Сусіди злякались, спустились в погріб - то вони двері зламали та самі заселились.

І ми в погребі ховались, хату не змогли закрити – ключ заклинив. До нас як прийшли, сказали: «Виходьте, ми вас трогати не будемо». А коли зайшли в хату, то вони вже все перерили. Вони нам сказали: «Краще, ніж в росії, ви жити не будете. Але в вас ніхто не стрілятиме».

У мене, вважай, нічого не взяли: так, дрібниці. А в людей покрали багато. Це такий великий стрес був. Отоді ми вже думали, що потрібно виїжджати, а виїжджати нема як, бо коридорів немає. А тоді, вже в червні, ми виїхали. У сусіда поряд з нами в хату ракета влетіла: чоловіка ранило в голову, а жіночку попекло - бігали, щоб ракету з хати витягти.

Світло, бувало, вимикали десь на тиждень, газ спочатку був, а потім пробили головну трубу, його й до сих пір немає. Ну коли світла не було, то й води, відповідно, теж. Привозили нам воду всякими шляхами. Все було, все пережили. Гуманітарку два рази отримували, раз соціальну допомогу і раз дочка отримувала. А хто її дав, чи Україна, чи росія - хто знає. Ото так ми жили.

Щоб виїхати, ми просили про допомогу волонтера. Ми постійно зв’язувались з однією жінкою, телефонували на гарячу лінію. Вона попередила, що буде потрібно і по троє суток ночувати у Василівці. Думала, не витримаємо. Ото ми поїхали та за день добрались до Запоріжжя.

Ми не знали, куди їхати, а тут уже через одних людей нас поселили до людей, які змогли нас взяти до себе. Вони в нас кошти за проживання не беруть, платимо тільки за комунальні. Хоча бомблять і по Запоріжжю, і по нашій вулиці, але не так, як в селі.

Не знаю, коли це скінчиться. В мене одна думка: якщо дадуть нашим солдатам зброю, вони швидко все зроблять і звільнять наші території. Була б зброя, а наші солдати молодці - їм взагалі потрібно всім героїв давати.

Я вірю, що майбутнє буде щасливе, таке, як до війни. Ми і в лікарню могли піти… Хочеться, щоб вся Україна повенулась назад, і ми жили у вільній нашій країні. Тільки хочеться додому.