Війна почалася в лютому по містах, а по селах почали стріляти в березні. Ми терпіли ще березень і квітень, ховалися в підвалах. Страшно було, як бахкали. Ми ховалися, і трусило нас. У сусідки колодязь був, і ми там воду брали. А в кранах її не було, бо не було світла. В однієї сусідки була плита в літній кухні, і ми, четверо сусідів, варили їсти в неї на плиті. А тоді ще староста їздив у Кривий Ріг і привозив нам гуманітарку в село. Ось так ми і жили, бо вже не було магазинів. Розбили магазини і школу.

Ми городи почали садити в селі, а тоді покидали городи і виїхали в Кривий Ріг. Труднощі були, бо я ходжу з двома ціпками. Нам у селі потрібно було вийти на гору. І вже всі виїхали, а я ще думала: «Куди мені їхати в такому віці?» 

Нас залишилось шестеро у селі, тоді я вже сказала, що треба виїжджати, бо ми тут пропадемо. Ні світла, ні газу, їсти нема на чому зварити. 

Солдати вже були в нас на горі. Ми думали, може, вони нас вивезуть у Кривий Ріг. Але ми вийшли, і не було нікого. Я подзвонила нашому старості, і він сказав, що через дві години нас заберуть. Приїхали солдати і нас переправили в Кривий Ріг. Тут ми розмістилися хто де. 

Ми хочемо, щоб швидше війна закінчилась, а коли це станеться – не знаю. Коли ми додому потрапимо – незрозуміло. Там уже пів села розбито. Хлопці пробираються і розказують, що школу розбили, і магазини, і хати, але не всі. Одразу я пила заспокійливе, а зараз уже не плачу. Що буде, те й буде. Сподіваємося на краще.