Верховодова Юлія, 15 років, Новопсковський газопроводський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Недовєсова Наталія Василівна

Есе "Один день"

Літо 2013 року... Останній раз, коли я була в Луганську. Ми з татом каталися на різних атракціонах, ходили до зоопарку, було багато людей, всі були веселі…

Хто ж знав, що через рік буде пусте і розбите місто?

28 червня 2014 року. Мої батьки з братиком їдуть в Луганськ на операцію. Мене відвезли до бабусі в село. Тоді я не розуміла, що відбувається і мені нічого не говорили. Мама з лікарні відправляє відео, де літають літаки і чуються вибухи.

Я була мала, мені було всього вісім років, але вже тоді я зрозуміла - почалась війна. Справжня війна.

Я запам'ятаю ці кадри на все життя: летить військовий літак і за одну секунду його підривають, потім ще три вибухи поряд з лікарнею, де перебуває мій брат з батьками.

Я пам'ятаю як ми з бабусею сиділи біля свічки і читали молитви, щоб з батьками все було добре.

Ввечері телефонує мама і говорить, що у відділення, в якому лежав мій братик, поцілив снаряд. Їм дуже пощастило, що їх в той час не було у приміщенні.

У вісім років я відчула справжній страх. Страх кровопролитної війни.

Що для мене означає мир? Це тихе небо над головою. Як такого миру в нашій країні немає, але в нашому селищі тихе і світле небо, не чути вибухів - ось що для мене означає мир. Ми можемо спокійно жити повноцінним життям, не переживати, що у наш дім поцілить снаряд, не сидіти в підвалах.

Я щиро сподіваюся, що скоро війна закінчиться. І не тільки в нашому селищі, а й по всій Україні буде мир!