Мої батьки й діди-прадіди – корінні широкинці. Виховали ми трьох синів. Один живе в Донецьку. Один шахтар уже на пенсії. Ще один у Маріуполі, також переселенець, переїхав із сім’єю. Жінка, син і внучечка 21 год. 

В Широкине жили. Хазяйство, дім хороший, все було. В 2014 році, у вересні, мабуть, все почалося. Вже деякі хати були розбиті. Ми не вірили, що це буде щось страшне, що буде війна. Ми ремонти робили, строїли. Думали, це щось таке несерйозне. А потом вже пішло, пішло. 

Ми з підвалів в 2015-му не виходили. У підвалах жили. Тільки вийдем з підвалу – уже стріляють. Світло відключили в нас. Газ трішки був. Тільки вийдем, поставим варить – знов у підвал. Вийдем – уже і каструлька горить, і все.

Пішли дуже великі обстріли. Нестерпно було. Ми не видержували. Таке стрельбище! Вже нам лишатись в Широкине ніяк не можна було. Почали вивозить нас солдати. Ми ж самі не виїжджали, не кидали село, нас вивезли.

12 лютого 2015 року нас вивезли в Маріуполь. Ходили солдати і казали: «Давайте, збирайтесь за 10 хвилин». Ми в чому стояли – в тому виїхали. «На три дні ми вас вивозимо», – казали.

Вже далі можливості не було лишатись. Стали хворіти, стало погано, ночами не спали. В підвал – з підвалу, в підвал – з підвалу. Холодно… лютий місяць.

Їсти у нас було що, підвали були забиті. До тисячі банок купорки було в підвалі. Городи свої. Тримали ж хазяйство. По двоє-по троє свиней, птиці… На цей момент,  як нас вивезли, у нас дві сотні птиці, якщо не більше, було. Кабан був. Де воно ділось, ми ж не знаєм. Чи його позабирали, чи воно подохло? Не знаємо.  Мабуть, позабирали.

Коли нас вивозили, чоловік остався дома – хазяйство. А я, невістка і внучка поїхали. І що? 12 лютого вивезли нас. 17 лютого він допомогу отримав, в село привозили їм, давали. Багатенько ще було людей. А 21-го прийшли, хто, не знаю. Він не пускав їх, а вони його побили і вкинули в підвал. Розграбували все. У домі немає ні дивана, ні ліжка, ні посуди. Все пусте. Люстра, і та зрізана. Котел розібраний, холодильників немає, нічого. Усе забрали…

24-го чоловіка знайшли в підвалі люди. Повезли у Новоазовськ. Він у лікарні сказав, що побили його. Почали йому крапельницю капати, але він помер.

А ми ж не знали, що таке сталося. Сестра моєї куми робила в лікарні. І вона каже: «Таня, тут один широкинський лежить. І не знають, як прізвище». Вранці невістка до нас прибігає, плаче: «Немає батька».

Поховали його в Широкине. Ми ховали, один тільки Бог знає, як. Хлопці, ті, що лишились, яму копали під снарядами… Стріляли, а вони копали яму. І ховали під снарядами. З ним прощались і літали над нами снаряди, стріляли. Ми швидко. Син посадив нас в машину – і поїхали, і все. Це вже п’ять років ми не були, нога наша не ступала в Широкине. 

Лишитись отак без хазяїна, без нічого. Хазяїн дуже хороший був. Будь-хто скаже, який він був. Виховали трьох синів. Всі жили дуже добре. А зараз немає нічого.

Фотографували там. Спочатку у хатах усе ще було. А потім сфотографували в 2017–2018-му, уже хати пусті, все пусте. Заросло бур’яном. Куди нам вертатись? Живемо по квартирах. Нам підвищують ціну. Тисячу дають допомоги на квартири, пенсія – дві тисячі. Важко.

Що на старість? Мені 88 років виповнилось 14 вересня. Що мене далі чекає? Подали на отримання квартири, але щось нас забули кругом. Хоча б одну кімнатку дали, і то нам би легше було. Що ж у чужій? Ось прийде завтра з тюрми хазяїн – і до побачення. І куди нам іти?

Що ми лишим своїм дітям, онукам? Немає ні альбомчика, ні карточки. Документи, усе осталось дома. На три дні ж нас вивозили… Ось треба спадщину робить, а я не можу. Другий рік суджусь, не можу висудить спадок. І от, що нам далі робить? Вранці прокинешся і не знаєш, куди йти і що робить. Онуків, правнуків не бачиш.

Живу, і для чого я живу?  Я вже жити не хочу. Здоров’я немає. Дитинства не було, у війну народилась і у війну помирати треба. Хіба це життя?

Тільки Ахметов нам дає допомогу. Більш про нас ніхто не турбується.  Дуже дякуємо йому. Лікарі ще були безкоштовні у нас. Дуже гарні в нас були лікарі. Кожен місяць ходили, ліки давали. 

Тільки додому хочемо. Повернутись в Широкине. Можливо, щось нам відбудують. Можливо, все ж таки, мир настане. Чекаєм миру. Ми п’ять років не можемо вернутись в Широкине. Нога наша не ступала. Хоча б на кладовище, провідати своїх всіх родичів. В нас і папи, і мами, і всі ж на кладовищі, нікого немає.

Ми – широкинці, трудящі люди, дружні. Ми весь час селом збирались. Ми зараз як зустрінемся десь, обіймаємось, плачемо. Раді, що когось побачили тут. Ми раді повернутись і в підвалі жити, якщо він живий, підвал. А там уже може щось Бог дасть. Дітки поможуть будувати чи щось.

Нас в Маріуполі що чекає? Квартири нам не дадуть, а як виживати, ми далі не знаєм. Адже на роботу я ж ніде не піду. Я б рада. Я проробила все життя у торгівлі, я люблю свою роботу.  Ну, вже ж роки в мене, я по хаті ходить вже не можу. Тільки додому хочу, в наше Широкине.