Шокун Ангеліна, студентка групи Б-21 Фахового коледжу технологій, бізнесу та права ВНУ імені Лесі Українки

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чернюк Ірина Любомирівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року Україну спіткала велика біда, кошмар під назвою «війна». Наше життя поділилося на «до» і «після». «До» - це щасливе, безтурботне життя, сповнене сміхом, радістю та іншими різноманітними емоціями.

«Після» - це життя без емоцій, постійні сльози, хвилювання; це повітряні тривоги, які постійно лунають; це люди, які сидять у підвалах без води та їжі; це маленькі діти, які стали ангелами і ніколи не виростуть, не побачать свого майбутнього; це тіла військових, які загинули за наш спокій; це діти, які залишились без батьків та батьки, які залишились без дітей; це розбомблені міста, тисячі смертей та скалічені долі людей.

Ранок. Двадцять четверте лютого. Як і всі люди, я спала. Прийшла мама, тихенько розбудила мене і сказала: «Прокидайся, розпочалась війна». У голові сотні думок: «Яка війна? Я, мабуть, ще сплю. Ні, я не вірю, це точно сон». Телефон розривається від повідомлень. Нічого не розуміючи, спускаюсь на перший поверх і чую вибух. І не один. У цей момент я все ще надіялась, що це сон, і лише через деякий час усвідомила, що це й справді з нами відбувається.

У всіх паніка, знову і знову чутно звуки, від яких трясеться наш будинок. Мама поїхала забирати брата з лікарні, а мені сказала, щоб я збирала тривожні валізи. Тато дуже хвилювався за нас, тому просив, щоб ми виїхали в іншу країну, але ми не змогли покинути нашу рідну домівку.

Чутно перші звуки сирени, які надзвичайно лякають… До нас приїхали рідні, і ми намагалися підтримувати один одного. Ми нарізали тканину, щоб зробити маскувальні сітки для наших захисників. Найменші братик і сестричка малювали малюнки для них.

Для мене і моєї родини цей день означав велике горе, як і для всієї України.

Щодня ми були в укритті, тривоги не закінчувались. Емоції і почуття, які були в нас, неможливо описати словами… Ми відчували страх і біль. В усіх були сльози на очах. По телевізору ми бачили лише розбомблені міста, втомлених військових та постійно чули лише одне слово: «Загинули…».

Новини були невтішними. Усі проблеми, які ми вважали проблемами, перестали існувати, адже тепер у нас була лише одна проблема - війна.

І ось сьогодні шістсот двадцять п’ятий день від початку повномасштабного вторгнення. Шістсот двадцять п’ять днів ми живемо зі страхом, хвилюванням та болем. Втрачаємо багато людей. Ніхто не знає, коли це зло закінчиться. Ми навчилися жити під звуки сирен, а найжахливіше те, що ми звикли до цього… Під час кожної тривоги ходимо в укриття.

Продовжуємо жити, навчатися, незважаючи на всі труднощі. Моє життя і життя моєї родини дуже змінилося. Ми не покинули нашу Батьківщину і ніколи не покинемо.

Тепер у нашому житті відсутня російська мова, музика, фільми, мультики. Навіть мій маленький братик знає, що не можна дивитися російські мультики, адже росія – це зло, вона наш ворог, якого ми ніколи не пробачимо. Ми не забуваємо про наших військових і постійно їм допомагаємо.

Українці об’єдналися, щоб наблизити перемогу. Усі тепер мріють лише про одне – мир і спокій. Я вірю, що зовсім скоро ми почуємо ці важливі для всіх слова: «Війна закінчилась. Ми перемогли!».

Однак ми ніколи не забудемо того, що пережили, і людей, які віддали своє життя за нашу країну. Ніхто й ніколи не пробачить того зла, якого нам завдали.