Косенко Світлана, викладачка Нижньосироватського ліцею імені Бориса Грінченка

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я добре пам’ятаю Маріуполь 2008 року. Контрастність завжди залишається яскравим спогадом. Ми з чоловіком вирішили оздоровити наших доньок. Згадую, що була засмучена, бо від комбінату «Азовсталь» стояв густий туман і я питала себе: «Як можна тут оздоровитися?» Але водночас мене вразила велич «Азовсталі». Мимохіть виникали слова-епітети: кремезний, монументальний, гігантський, потужний. Саме ж місто Маріуполь здивувало великою кількістю зелених насаджень. Виробничий смог і зелені дерева – цей контраст закарбувався в моїй пам’яті назавжди. Тоді я зробила висновок: маріупольці – неймовірні люди, якщо поряд з комбінатним туманом можуть бездоганно доглядати зелені насадження. Відпочили ми тоді, до речі, добре – на Білосарайській косі, біля Маріуполя.

З перших днів повномасштабного вторгнення я переймалася не тільки через сотні ворожих танків, які сунули нескінченним ланцюгом по моєму населеному пункту, а й через Маріуполь – контрастно-вражаючий і… рідний. Упевнена, він став рідним мільйонам українців, які бачили, ЩО довелося пережити маріупольцям. Пережити? На жаль, десяткам тисяч людей ворог не дав просто вижити. Окупант, свідомо знищуючи мирне населення, забирав усі шанси на життя, дане людині Богом. Уявивши себе надбогом, ворог перетворював на руїни цивільні квартали, не зізнаючись у цьому на всесвітній політичній арені, забріхуючи ниці вчинки брудним ротом пропаганди. Але загарбник не врахував одного: демократичний світ – то світ мислячих людей. Крига скресла: лідери демократичних країн змінили «стурбованість» на сучасну потужну зброю. На жаль, процеси світової політики відбуваються не так швидко, як хотілося б українцям, і ми втратили Маріуполь – стражденне, неперевершене, неймовірно стійке, героїчне місто.

Думками я часто там: обіймаю кожного українського маріупольця – обіймаю, на жаль, тільки душею, бо фізично не можу; кладу квіти на могилу кожного загиблого – але це квіти мого серця, сповненого щирого співчуття,

бо фізично не можу покласти навіть пелюстки. Українські маріупольці, ви неймовірні! Ви витримали 86 днів пекла російської жорстокості – і це вражає! Ви боролися до останнього – і це вражає! Ви показали всьому світу, що люди-титани існують – і це вражає! Численні відео в інтернеті й оскароносний фільм «Двадцять днів у Маріуполі» – то безапеляційний доказ ваших нелюдських страждань і надлюдської стійкості. І зараз я звертаюся до кожного, хто до кінця боронив це місто, і до того, хто змушений був залишити його через російську окупацію:

шановні маріупольці й захисники міста, це саме ви першими показали всьому світу безпрецедентний український героїзм та стійкість, показали ницість і підступність ворога, 

і це саме ви перетворили Маріуполь на той куточок України, про який думаєш мозком, але через серце.

Згадаймо Маріупольський драмтеатр… То ж справжній музей українського горя! На жаль, подібних музеїв буде багато. Музеї російської підлості, жорстокості, підступності мають бути не тільки в Україні, а й по всьому світу: люди повинні знати, хто посмів руйнувати щастя мільйонів заради неадекватних амбіцій.

У світі називають різні причини повномасштабного вторгнення. Та українцям головна причина відома – заздрість. Світ делікатно не згадує про це, бо прояви були і залишаються огидними: крадіжки представниками «втарой арміі міра» всього – навіть унітазів, нищення всього – навіть дитсадків і шкіл. Грубо порушивши десяту Божу заповідь, ворог добровільно відвернувся від прихильності Небес.

Сьогодні Маріуполь тимчасово під окупацією, але він наш, український.

ЗСУ і кожен свідомий українець щоденно власними життями й зусиллями торують шлях повернення , аби зробити Маріуполь знову зеленим і покритим смогом «Азовсталі». Серця свідомих українців своєю вірою торують шлях до кожного окупованого міста чи села. Така от логістика. Логістика українського серця.

Наш поет-шістдесятник Василь Симоненко писав про Україну:

Люди — прекрасні.

Земля — мов казка,

Кращого сонця ніде нема.

Загруз я по серце

У землю в’язко.

Вона мене цупко трима.

Усі справжні українці «загрузли» по серце в рідну землю й з Божою допомогою тримаються. І я вірю, що рано чи пізно, ми таки заживемо на нашій землі дійсно як у казці: довго і щасливо.