Квашневська Єлизавета, 9-а клас, СЗШ №3

Вчитель, що надихнув на написання — Кравчук Леся Степанівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Усе почалось ще в середу. Перший урок, математика, за вікном ще темно. Я сиджу за третьою партою разом зі своїм другом. Говоримо про його день народження через декілька тижнів, вони з родиною запланували подорож. 

Раптом вчителька сказала: «Завтра на виховній годині, треба буде обговорити правила, що робити, якщо почнеться війна».

Ми з другом почали  розмову про те, що війна в центрі Європи в двадцять першому столітті - це нонсенс. 

- Ну, звичайно, бути такого не може, щоб якась жорстока й холоднокровна війна відбувалась зараз… 

- Їм це просто не вигідно! Навіть якби так сталось, їх би зупинили інші держави!

 Наївні аргументи в нашій розмові лунали не довго, бо ми швидко про це забули. Ми не хвилювались, не замислювались ні про що. Робили все як зазвичай, не думаючи, що це наш останній день. Про те, що

ми вже ніколи не побачимось такими ж самими людьми, яких залишили в тій, останній, середі.

Ми побігли в їдальню останній раз на великій перерві, востаннє забули домашнє завдання вдома. Нічого особливого нам не запам’яталось про наш останній день разом. Бо тоді для нас то був звичайний день, така сама середа. Нас ніхто ж не попередив, нам не сказали: «Запам’ятайте цей день, діти, бо більше у вас не буде». Не знаю я, як прийшла додому, що мала на вечерю або в якому настрої була моя мама. Але точно пам’ятаю, як уже вночі, лягаючи спати, писала комусь про здачу зошитів з біології, і про те, що в мене не зроблено половину робіт.
Як ви знаєте, той зошит і досі в моїй кімнаті, уже майже три роки… 

Прокинулась я не одразу, о 6:38. Від того, що у двері задзвонили. Чую, мама йде до дверей. 

  • Мам, щось сталось?

  • Ні, усе добре.

Нічого не розуміючи, я сіла на край ліжка. Мама була вкрай стривожена.

  • Як це все добре? Хто до нас прийшов?

 Мама, дивлячись на мене секунд із десять, мабуть, намагалась підібрати слова, хоча що тут можна казати, просто відповіла: «Війна почалась».

Після цих слів до квартири зайшов мій дідусь і мамина сестра. Купа сумок, валізи, речі. Моя тітка плакала, мама не могла сказати і слова. Дідусь поїхав кудись . Через пів годинки прийшла моя бабуся. 

З подій першого дня війни я майже нічого не пам’ятаю. Я встала і почала робити те, що мені здавалось потрібним. Я одразу зрозуміла, що треба набрати води. Я єдина була спокійна, думаю, просто не зрозуміла. І останнє, що я пам’ятаю, то вечір. Остання ніч у моїй улюбленій кімнаті. Я ввімкнула зірочки-ліхтарики на стінах і зателефонувала другові. Розмова була небагатослівною. Думаю, це був саме той момент, коли я все усвідомила, бо, поклавши слухавку, почала плакати.

Дивне відчуття, коли замислюєшся про те, що підручники шостого класу в моїй кімнаті, одні з останніх українських слів вдома, у моєму місті.

Більше немає нічого - від пам’ятників Шевченку в центрі до реклами в Сільпо. Знищено все, буквально все, залишились лише люди. 

Більшість, звичайно, підтримує війну, або ж «спеціальну воєнну операцію». Їм все одно, чий гімн співати та яка валюта на цінниках в магазині. Є й одна восьма тих, хто чекає повернення додому, хоч фактично вони не змінили місцезнаходження. Живуть у тій самій квартирі, ходять тими самими вуличками. Тільки от то все одно вже не дім, і їм вже не буде.

Мрія про повернення додому, ніколи не покине мене, але ті самі відчуття, я не отримаю. Половина виїхало, ті хто залишились, як мій друг, вже інші люди. З дому, мого справжнього дому, в мене залишились тільки спогади і плюшевий слоник. Можливо лише уві сні, я зможу побувати там знову…