Було дуже страшно. Я думаю, в нашій області ми перші відчули все. Один день були обстріли 24 рази - ми не знали, куди подітись, плакали, бо було дуже страшно. Валилось все, горіло. 

Діти виїздили, а ми з чоловіком вирішили, що не будемо. У нас своє домогосподарство, і ми вважали за краще залишитись тут. 

Було неспокійно, бо вибухи. Гуманітарну допомогу нам постійно надавали. Сильно було страшно, дуже тяжко душевно, морально тяжко було.

Я навіть не знаю, що було найбільш страшне. Стільки вибухів… У нас укриття не було, тож посеред ночі в підвал бігали. Тільки лягли – повітряна тривога - біжимо в підвал. Зараз стало тихіше, як окупантів трошки відігнали від нас. Люди почали виїжджати. Село в нас велике, а лишилось чоловік сто, а можливо, і менше. 

Ми на роботу ходили, вдома працювали на городі. Сапаємо-сапаємо, і якщо чуємо повітряну тривогу, то бігом - в укриття, і потім – знову на город. У нас все одно життя продовжується. 

Зараз поруч з нами наша сім'я, ми тут всі поки що. Невістка з дитиною була в Одеській області, а ми тут залишались усі. Як менше почали стріляти, то вона повернулась.

По телевізору говорять, що в 2024 році влітку війна закінчиться. Хочеться, щоб усі люди залишились живі, щоб настав мир. Якщо буде мир, то ми все відбудуємо, і діти підуть у школу. У мене внучка в перший клас не пішла - вдома онлайн вчиться, ми з нею всі по черзі сидимо. Я хочу, щоб усім було добре, щоб ніколи в житті ні в кого не було війни.